Я вже давно не навідувалася до свого батька в село. Він живе далеко, і в їхньому селі майже нікого не залишилося – лише старенькі, які доживають свої останні роки. Мій тато був одним із них. Мами вже давно немає, і батько залишився зовсім сам.
Мені завжди було боляче залишати його одного, але іншого виходу я не мала. Я живу і працюю в місті, щоб мати змогу забезпечувати його всім необхідним. З віком у тата з’явилися проблеми зі здоров’ям, тому потрібно було купувати ліки. Але він категорично відмовляється їх приймати.
Цього разу, приїхавши до нього, я відчула, як сильно він змінився. Його самотній вигляд у старенькому будинку розбивав моє серце. Він здавався таким сумним і втомленим. Я вирішила, що більше не можу залишати його одного, і запропонувала забрати його до себе в місто. Чоловік підтримав моє рішення, і я почала збирати батькові речі.
У нього їх виявилося зовсім мало. Він узяв лише найнеобхідніше і, звісно, рамку з фотографією мами – її останній подарунок.
У нашій квартирі тато поводився дуже тихо, намагався не заважати, ніби боявся бути тягарем. Його скромність і непомітність ще більше розчулювали мене. Я згадувала його молодим – сильним, впевненим, завжди готовим вирішити будь-яку проблему. Мені здавалося, що тоді він міг здолати все.
А зараз він ледве пересувався від кухні до своєї кімнати. Його ноги тремтіли, зір майже зник. Я часто годувала його з ложечки. Чим слабкішим він ставав, тим сильніше я відчувала страх. Я розуміла, що мій батько не вічний. Колись він піде, як і мама.
Останнім часом він все частіше згадує маму, говорить, що скоро її побачить. Його слова наповнюють мене тривогою і смутком. Я так не хочу втрачати його.
Тепер я намагаюся проводити з ним якомога більше часу, цінуючи кожну хвилину. Адже ніхто не знає, скільки ще часу залишилося…