Мені було сорок три роки, коли народилася моя донька. Лікарі казали, що нам не варто навіть сподіватися, але ми з чоловіком дуже хотіли дитину. На щастя, доля нам усміхнулася, і незабаром наша мрія здійснилася. Ми були простими робітниками, але прагнули забезпечити доньку всім найкращим. Працювали на двох роботах, брали додаткові підробітки. Ми старалися, щоб донька завжди була ситою, гарно одягненою та взутою.
Такий ритм життя, на жаль, сильно вдарив по здоров’ю чоловіка. У п’ятдесят років він не витримав і помер. Я залишилася одна з донькою. Не могла дозволити собі зупинитися – працювала, як і раніше, щоб забезпечити нас обох. Донька була спокійною дитиною, і ми завжди знаходили спільну мову.
Коли вона виросла, захотіла вступити на факультет лінгвістики. Проте через великий конкурс не змогла вступити на бюджет, тому обрала спеціальність вчителя, де вступити було значно простіше.
Її особисте життя складалося не одразу. Та коли вона почала підробляти в магазині, познайомилася з Вовою. Він був із заможної родини й дуже гарно до неї ставився. Донька, не звикла до такої уваги, швидко закохалася, і вони почали жити разом. Невдовзі відбулося весілля.
У той час я лежала в лікарні через проблеми зі здоров’ям. Донька часто приїжджала, привозила їжу й турбувалася про мене. Вона хвилювалася, як відсвяткує весілля без моєї присутності. Але я її заспокоювала. Весілля відбулося без мене, і свати зробили молодятам щедрі подарунки: квартиру, гроші на подорож і допомогу з ремонтом. Донька розповідала, що у них сімейний бізнес.
Я теж намагалася дарувати їм щось приємне: на Новий рік подарувала зятю шкіряний гаманець, а доньці – срібне намисто і сережки на Восьме березня. Звісно, мої подарунки не могли зрівнятися зі сватівськими, але я робила це від щирого серця. Після лікарні я звільнилася з роботи, бо здоров’я вже не дозволяло. Залишившись на пенсії, я ледве зводила кінці з кінцями.
Коли донька із зятем вирішили будувати заміський будинок, батьки Вови знову запропонували свою фінансову допомогу. Я ж нічого не могла їм дати. У мене було відкладено сорок тисяч гривень – невелика сума, яка їм особливо не допомогла б.
Одного разу донька приїхала поговорити зі мною про гроші. Я чесно зізналася, що допомогти не зможу. Але її відповідь вразила мене до глибини душі.
– Я почуваюся сиротою, – сказала вона. – Його батьки завжди допомагають нам: квартиру подарували, подорож оплатили, тепер із будинком допомагають. А від тебе нічого. Мені соромно за тебе.
Ці слова боляче вразили мене. Я запропонувала їй ті сорок тисяч, що відклала. Сказала, що знаю, як багато їм допомагають свати, але сама я вже не в тому віці, щоб працювати. Донька лише закотила очі й пішла з образою, не взявши грошей. Вона сказала, що такі «копійки» лише викличуть сміх.
Я сиділа в розпачі. Виростила доньку, старалася дати їй усе, що могла. А тепер відчуваю, що для неї я – ніхто, якщо не можу допомогти фінансово. Як гроші могли так змінити мою дитину?