Кілька місяців тому я перевезла свою 70-річну маму із села до нас у місто. Її здоров’я вже не найкраще, і стало зрозуміло, що жити самій їй більше не під силу. Після переїзду я запропонувала мамі продати сільський будинок, адже грошей із продажу вистачило б, щоб закрити нашу іпотеку та купити їй невеличку однокімнатну квартиру поруч із нами. Але мама категорично відмовилася, навіть про оренду будинку слухати не захотіла.
Я завжди розуміла, що спільне життя з мамою буде нелегким. Вона людина похилого віку зі своїми звичками, примхами та вимогами. Але й нашій родині зараз непросто: дві доньки, іпотека на трикімнатну квартиру, яку ми виплачуємо вже кілька років, та купа інших витрат.
Мій чоловік підтримав мене в тому, що маму потрібно забрати, але наполягав, щоб я умовила її продати будинок. Доньки ж були проти переїзду бабусі, адже до цього в кожної була своя кімната, а тепер їм довелося ділити одну на двох.
З появою мами наш сімейний бюджет став відчутно напруженішим. Її потрібно було одягати, адже вона приїхала тільки з тим, що носила в селі. Оновлення гардероба стало додатковим тягарем для нас.
Мама не змінила своїх звичок навіть після переїзду. Вона любить снідати дорогими бутербродами з шинкою та сиром, які ми тепер купуємо значно частіше. Потім почала користуватися моїми парфумами, які чоловік подарував мені на річницю. За місяць флакон опинився порожнім.
Ще одним ударом для бюджету стали комунальні послуги. Мама може годинами сидіти у ванні, не замислюючись, скільки це коштує. Щомісяця я з жахом дивлюся на цифри в рахунках за воду, газ і світло. Одного разу я наважилася сказати мамі, що варто було б економити. У відповідь вона образилася, заявила, що виростила невдячну доньку, і тепер у старості їй нема на кого покластися.
Що тепер робити, я не знаю. Залишається лише терпіти й намагатися знайти компроміс, хоча це стає все важче.