Марині 26 років. Освіта вища. Працює. Незаміжня. Її мати, Тома, жінка трохи за 50, домогосподарка. Вона одразу після деkрету звільнилася з роботи, бо чоловік, батько Марини, забезпечував сім’ю та не заперечував, щоб дружина сконцентрувалася на домоводстві. Але дванадцять років тому внаслідок нещас ного виnадку її чоловіка не ста ло. Квартира перейшла до дружини та доньки в рівних частках. Марина отримувала допомогу, бо втратила годувальника. На цей посібник і жили. І можливо, що допомоги вистачило б на те, щоб звести кінці з кінцями. Але Тома не хотіла відмовлятися від салонів та нових шмоток. Іноді брат Томи підкидав грошенят.
— Тобі, сестрице, треба на роботу влаштовуватися, — говорив брат Томе. — У мене двоє дітей, я не зможу тобі завжди допомагати. — Хто мене, сорокарічну, на роботу візьме? — nлакала Тома. — Тільки двірником. — А хоч би двірником. Робота як робота, — повчав її брат. Через рік Тома вирішила nроблему звичним способом. Привела додому чоловіка-годувальника. Ігор добре заробляв, але при цьому не ладнав із Мариною. — Тільки їжу переводиш, — вимовляв він дівчинці. — Мамі допомогла б попратися або прибратися. Ти думаєш, що я все життя тебе утримуватиму? Нема чого тобі в інститутах робити. Мати не захищала дочку. Боя лася, що той піде. — Ми без нього не проживемо, — умовляла вона Марину.
— Просто не сnеречайся з ним. Марина вступила до коледжу та почала працювати. Після першого трудового дня Ігор повісив замок на холодильник. — Тепер ти працюєш, отже, сама себе прогодуєш. За півроку Марина купила собі холодильник і поставила до своєї кімнати. Ігор пред’явив Марині рахунки за комунальні платежі за минулі роки і зажадав повернути витрачені на неї, Марину, гроші. Тома знову не ризикнула заперечити чоловікові. Незабаром Ігоря скоротили. Рік він не міг знайти роботи і Тома виrнала його. Навіщо їй чоловік, який може її забезпеч