— Я покликав вас запитати, коли мене не буде, хто з вас візьме матір до себе? Ігор Степанович, з недавніх пір прикутий до ліжка, поглянув на трьох синів. — Як це «не буде»? — похмуро запитав старший, Павло. — Тобі вже 50, а ти ще не знаєш, що людина не вічна? – Знаю. — Ось тому й питаю, хто візьме матір до себе жити? ( K ) Ніхто із синів ініціативи не виявив. — Зрозуміло… — важко зітхнув Степанич , — виходить, що ніхто. – Чого це ніхто? — Підскочив молодший Вітя, — ми по черзі будемо її до себе забирати. Так? — озирнувся він на братів. — Звичайно, — підтримав брата Сергій, — ось тільки чи погодиться мама?
З її характером, чи уживеться вона з невістками. — Тобто передаватимете маму один одному, як перехідний приз? – ро зсердився Степанич , — nродасте будинок, rроші ро зділите між собою, і спихатимете мати один на одного… — Тату, ну добре нас rнобити, — сказав Павло, — Ти видужаєш, і все буде, як і раніше. — Це як? Знову роками відвідувати нас не будете? Я тут і зараз хочу знати, хто з вас подбає про матір! — Ну і як? Вирішили, хто з вас про мене буде дбати? – увійшла до кімнати Антоніна Петрівна.
— Що ти, що ти, Тонечко, — почастував Степанич , — як ти могла таке подумати. Я тут, з тобою… — Ой, та не бреши ти. Я ж тебе як облупленого знаю, – Петрівна махнула рукою, – Я до Ганнусі, твоєї племінниці, ходила. Вона до нас приходитиме, допомагатиме за тобою доглядати і на ноги піднімати. Ці міські, – вона kивнула у бік синів, – нам не опора. — А якщо не піднімуся? — спитав Степанич . — Тоді я звідси нікуди не поїду. Тут доживатиму. Під наглядом Ганнусі. Всім зрозуміло! Сини дивилися у підлогу.