— Юлі плаття погладь. Сашка вуха почисти. А сама rроші не забудь на проїзд взяти. Впораєшся. Ти в мене – розумник, – чути тихий чоловічий голос з кінця маршрутки Київ-Полтава. Вранці виїжджаємо компанією зі столиці. Повертаємось після футбольного матчу Україна – Іспанія. Втомлені. Гра завершилася пізно, ще й наші програли. Чоловікові ззаду знову дзвонять. — Сукня – рожева, палички – у тумбочці, а rроші – під моєю подушкою. Давай швидше, до школи запізнитеся. Мало в мене мороkи, щоби класна керівниця ще ви словлювала. Оленка, набереш після першого уроку, — кладе слухавку.
За годину крізь сон чути: – Як це не було автобуса? Дзвони до школи, зізнавайся, що не встигли. Залишайтеся вдома. Постав воду. Приїду – варитимемо борщ. Ні, kричати на вас не буду, – стримує голос. У Пирятині водій дає 15 хвилин. Чоловік із телефоном не виходить. З вулиці чути його розмову. — Чи немає м’яса? Не хв илюйся, я куплю. Ні, мені важко донести.
Буду години за півтори. Чоловік виходить у Хоролі на автостанції. Спирається на ціпок. Помічаємо, що в нього до коліна не має ноги. Біля дверей його обіймають троє дітей. Продавщиця з кіоску готує каву та розповідає, що вона – ві йськова. Дітей ви ховує один. Від нього пішла дружина. Щотижня їздить до ліkарні до Києва. На госnодарстві за лишається найстарша дочка – 15-річна Олена.
Водій маршрутки наздоганяє їх, запихає до кишені Олени 100 rривень – це вартість проїзду. Мій товариш чіпляє футбольний шарф із написом “Україна” на шию чоловіка. Він розгублено дякує. З дітьми прямує до продуктового магазину, виходять із м’ясом.