Після місяця на дачі повертаюся я додому, виходжу на своїй станції і бачу на вокзалі маленьку дівчинку років 8. Вона сиділа в брудному одязі, з пошарпаним волоссям і з запл аканим обличчям. Її вигляд свідчив, що вона не перший день на вокзалі. Вона виглядала дуже беззахисною, я вирішив дізнатися, що ж з нею трапилося. Виявилося, що батьки дівчинки розлучилися, і суд вирішив залишити дитину з батьком. Тільки той пішов у глибокий запій і вдало забув про існування доньки. Дівчинка знала, що на полиці у вітальні лежали зворотні квитки до мами. Вона захопила квитки та вийшла з дому.
Звісно, її ніхто на поїзд не пускав. Зараз вона мучилася одна в пошуках їжі матері. Почуття злості переповнювало мене. Я б засудив обох батьків за їхнє ставлення до дитини. Батько думав тільки про те, чого б випити наступним, а не про те, що його дочка ходить зовсім одна величезним містом. Він, мабуть, і гадки не має, що дочка зараз тут і розмовляє зі мною. А мати – зовсім інша історія. Невже її материнський інстинкт не мучить її за те, що вона залишила свою донечку з батьком, що п’є? Я навіть уявити не хочу, що б сталося, якби Оля поділилася своєю історією не зі мною, а з якоюсь неадекватною людиною.
Забивши на всі свої плани, я подався з Олею до поліції. Ми разом почали шукати її горе-батьків. Батько не спромігся навіть на дзвінки відповідати, а ось мати вже за двадцять хвилин стояла з нами. Виявилося, що суд несправедливо залишив дівчинку з батьком, але тепер її мати мала достатньо причин забрати свою дитину і позбавити батька батьківських прав. Здавалося б, ще одна історія з добрим кінцем, але це ще не кінець. А ось кінець: зараз чорнооке диво називає мене батьком, а її мама, Інно, господарює у мене вдома.