Ось який заповіт залишив мій батько: квартира — мамі, величезний будинок — братові. Мені ж, як людині другого сорту, не належало нічого. З заміжжям у мене не склалося: кому потрібна кульгаючи дружина, не здатна наро джувати дітей? Так і жила з мамою. Але після її другого заміжжя новий співмешканець мами ввічливо » попросив » мене не заважати їхньому щастю. Тоді мене прихистив брат. Ми з ним чудово вжилися: з мене — побут, з нього — продукти, і, на моя настійна вимога, утримання будинку — навпіл. За кілька років життя з братом, мені навіть вдалося зробити невеликі накопичення, зі своєї вельми скромної зарплатні. Я знала, що рано чи пізно брат одружуиться. Не маючи можливості наро дити своїх дітей, я з нетерпіння чекала можливості побавити племінників. І ось, у брата хтось з’явився. Він іноді не ночував удома, загадково посміхався, постійно наспівував собі під ніс. Я почала морально готуватися до переїзду — не хотіла заважати брату, коли він приведе в будинок жінку.
При думці про переїзд, з моєї-то зарплатою, у мене ставало дибки волосся. Грошей мені буде вистачати тільки на кімнатку і найнеобхідніший мінімум. І це вже з урахуванням моєї пенсії по іnва лід ності. Другу роботу я не потягнула б чисто фізично. Брат, помітивши мій настрій і відчувши мої тривоги, мене заспокоїв: — батько незаслужено тебе обділив спадщиною. Це-наш з тобою будинок. І я оформлю офіційно, не переживай. І взагалі, з чого ти взяла, що будеш заважати моїй Наді? Вона — добрий і розуміючий чоловік з усіх, кого я зустрічав. Ти їй сподобаєшся. Давай, викидай ці думки про переїзд зі своєї голови! Чесно скажу, Надю я представляла по-іншому. В наш будинок переїхала повна жінка, на 10 років старше брата, з 3 дітьми від різних батьків. Окинувши мене пронизливим поглядом, Надія, голосно ригнув, запитала у брата: Це і є твоя іnв ал ідка-приживалка? Руки-ноги на місці, ніби. На голову, що, хво ра? Брат почервонів і пояснив: -Ні, з головою все добре. З дитинства з ногами про блеми, через Д Ц П. Лікарі говорили, зовсім ходити не буде, а вона у нас наполе глива.
І навіть працювати примудряється, хоч я її за це і лаяв. Надя, ти сідай. Для дітей, правда, тільки 2 кімнати вільні. — Ти ж казав, у тебе в будинку 5 кімнат? — поцікавилася Надя. — Ну так. 4 спальні: в одній ми з тобою, у другій-сестра, інші дві — для дітей. П’ята кімната -вітальня, вона прохідна. — Давай сестру твою в вітальню переселимо? Їй-то яка різниця, де жити? А діти з дитинства мріють про кімнати, я їм обіцяла, що до тебе переїдемо — і все у них буде. Надія почала вмовляти брата. — Ні, Надя. Це неможливо. Іноді моїй сестрі потрібні тиша і спокій, через б олі в ногах. Ми дівчаток поселимо в одну кімнату, а хлопчиська окремо. Все, располагайтесь. Брат з Надею зіграли весілля. Вона всім своїм поглядом давала мені зрозуміти, що я зайва. Я намагалася не виходити з кімнати і рідше перетинатися з нею на кухні. А ось з Надін дітьми я швидко знайшла спільну мову — вони не вилазили з моєї кімнати, коли я була вдома. У день наро дження молодшого сина Наді, мене запросили за стіл. Надя трохи випила, і тут же від неї посипався град потіння в мою сторону: —
Милочка, а які у тебе плани на майбутнє? Ти ж не будеш вічно жити з нами? Може, в найближчих планах є заміжжя? Розкажи, не соромся. — На жаль, про заміжжя доводиться тільки мріяти. Не поспішають, чомусь, казкові принци одружитися на таких, як я. Так що — я з вами треба. — спробувала пожартувати я. Та змінилася в обличчі, почувши мої слова. Вона кинула ложку на стіл, вийшла з-за столу і схопила мого брата зі словами: -А ну-ка, підемо, поговоримо! Я не хотіла підслуховувати, але Надя кричала на весь будинок: — чому я повинна терпіти в своєму будинку чужу людину? Здай її куди-небудь! Має ж бути таке місце, де такі як вона не заважають жити нормальним людям? Вона поводиться як господиня! Звикла, що раніше було так. А зараз твоя дружина-господарка в твоєму домі! — Я очікував від тебе більшого розуміння. Куди вона піде, по-твоєму? Вона працює через силу, на одному упертості. На що вона житиме? Я прийняв тебе з 3 дітьми.
І чекаю від тебе такий же терпимості по відношенню до моєї сестри. Я тобі відразу попередив, що вона буде жити з нами, ти була згодна. Що змінилося? — Ти розповідав, що вона — іnва лід. Я думала, вона сидить у своїй кімнаті і нікуди не ходити! Я бачу здорову нахабну дів, яка не поважає мене і моїх дітей! Надя розпалювався все більше і більше. — Вона в будь-якому випадку нікуди не піде: половина будинку в її власності. — відрізав брат. — Як її половина? Я бачила папери-це твій будинок. Ти переписав на неї половину? Ти з глузду з’їхав? Що ми з дітьми успадковувати після тебе будемо? Ти знущаєшся чи що? Відбери у неї половину будинку назад! Негайно! Або я піду! — Надя вже істерично верещала. — Іди. Я почала потихеньку збирати речі. Чи не маленька-проживу одна! Всім на зло впораюся! Не хочу бути причиною конфліктів в сім’ї брата.
— І куди ти зібралася? — брат стояв на порозі моєї кімнати і дивився на мене піднявши брову. е-Не буду вам заважати. Ви-сім’я, ви один одного любите. Не хочу бути перешкодою. — Надя, як виявилося, любить наш будинок і можливу спадщину від шлюбу зі мною. Розкладай речі, дурненька. Пропадеш ти одна. — Чи не пропаду. — шмигнула я носом, прекрасно знаючи, що це неправда. Брат розлу чився. За великим рахунком — через мене: я його тягар. Я з усіх сил намагалася сподобається його дружині, догодити їй-но все було марно. Я дуже боюся, що його наступний шлюб закінчиться так само — розлученням через моєї присутності. А ще я знаю, що брат прав — одна я не виживу, як би я не намагалася стверджувати зворотне. Що мені робити? Як перестати бути перешкодою щастя брата?