Поруч із нашим будинком знаходиться гарний парк, ми з дітьми там часто гуляємо. Одного дня, коли ми виходили з дому, натрапили на літню жінку біля сміттєвого бака. У якомусь сенсі вона була не схожа на бездомну. Одяг на неї був новий, хоч уже й встиг забруднитися в деяких місцях. Вона щось намагалася знайти в смітнику, було видно, що їй при цьому якось незручно, вона постійно озиралася на всі боки. Потім я зіткнулася з її поглядом. У ньому було так багато смутку, що я навіть завмерла. Потім ми пішли у своїх справах, і я забула ту жінку. Адже нині безпритульні трапляються на кожному кроці. Тільки вночі, засинаючи, я згадала той сумний погляд.
За кілька тижнів я зібралася до сусіднього гіпермаркету за необхідними продуктами для дому. Я набрала цілий візок усякої всячини. Тільки стоячи біля каси, я ніяк не могла знайти свого гаманця. Раптом мене хтось торкнувся за плече, за моєю спиною виявилася та сама жінка, яку я бачила біля смітника. -Візьміть, ви на вулиці його впустили. Я за вами йшла, намагалася докричатися, але ви не почули. Жінка потягла мені гаманець. Я була вражена її порядністю. Їй самої їсти нічого, а вона мені гаманець повернула.
-Дякую, в ньому так багато необхідних карт, ви мене врятували. Я розплатилася і постаралася якнайшвидше віднести пакети додому, а потім повернутися. Жінка ще була у магазині. Вона стояла біля хлібної полиці та розглядала ціни. Я набрала цілий візок необхідного для неї і вручила. Жінка брати не хотіла, але я була наполеглива. Потім я й додому покликала. За чашкою чаю вона розповіла свою історію. Її рідна дочка вигнала її з помешкання, коли вона переписала її на неї. Коли жінка пішла, я довго думала про її історію. Як діти можуть так із батьками чинити? Сама я росла у дитя чому будинку і завжди мріяла про матір. Пізніше я поговорила із чоловіком. Він був не проти, щоб ми Ріті Іванівні допомогли. Вона вже рік живе у нас, допомагає по дому, в’яже шкарпетки для моїх дітей, вони її бабусею називають.