Мені п’ятдесят років. Усе своє життя я присвятив родині. Ми з Каріною познайомилися, коли мені було двадцять два, а через два роки одружилися. Я любив її всім серцем, вона була для мене ідеалом. За час нашого шлюбу я ніколи не зраджував їй і навіть не думав дивитися на інших. У нас народилося двоє дітей. Розуміючи, як важко дружині справлятися з малечею, я після роботи завжди намагався їй допомагати.
Каріна ніколи не працювала, її основним заняттям було ведення домашнього господарства. Моя зарплата повністю забезпечувала наші потреби, і сім’я жила безтурботно.
Але одного дня все змінилося. Фірма, де я працював, збанкрутувала. Нашому старшому синові тоді було десять років, молодшому – вісім. Ми залишилися без засобів до існування. У той важкий час мій приятель запропонував мені поїхати на заробітки до Італії. Я погодився.
Умови життя там були далекими від ідеальних: старий гуртожиток, погане харчування, важка робота. Але платили добре. Я майже нічого не витрачав на себе, все відсилав сім’ї. Вони могли дозволити собі жити комфортно, поки я економив на всьому. Це була свідома жертва, адже я вважав, що чоловік зобов’язаний забезпечувати свою родину й піклуватися про її добробут.
Так минуло п’ятнадцять років. Я приїжджав додому лише кілька разів на рік. Роки важкої роботи й поганих умов не минули безслідно: у мене з’явилося багато хронічних хвороб. Але я виконав свій обов’язок: забезпечив дітям гарну освіту й старт у житті.
Діти виросли, виїхали й почали жити самостійно. Через рік після мого остаточного повернення мені поставили страшний діагноз. Ця хвороба стала випробуванням не лише для мене, але й для моєї сім’ї, яка показала своє справжнє обличчя.
Сини жодного разу не приїхали мене провідати, завжди знаходячи якісь відмовки. А дружина згодом пішла, залишивши мене зі словами:
— Вікторе, я ще занадто молода, щоб присвятити своє життя безнадійно хворій людині. Вибач.
Її слова стали для мене неймовірно болючими. Вона пішла до іншого чоловіка.
На щастя, я зміг подолати хворобу й одужав. Але тепер, залишившись на самоті, я зовсім не уявляю, як жити далі.