— Мамо, що ти тут робиш?
— Повернулася з Португалії!
— Надовго?
— Назавжди! Синку, давай ключі від моєї квартири.
— Ем… вона вже зайнята.
— Як це “зайнята”? Ким?
Я тяжко працювала в Португалії, щоб на старості опинитися в такій ситуації. Не могла навіть уявити, що син, якому я довіряла всі свої заощадження, так зі мною вчинить. Я завжди віддавала себе сім’ї. Мій чоловік Матвій був чудовою людиною: добрим, щедрим, відповідальним. Він повністю забезпечував нашу родину, і я завжди почувалася за ним, як за кам’яною стіною.
— Поки я живий, наш син матиме все, що потрібно, — часто повторював він.
Але доля розпорядилася інакше. Його серце зупинилося раптово, коли йому було лише 50 років. Для мене це стало величезною втратою. Ми з сином залишилися самі. Грошей вистачало, але ми не були звиклі економити.
— Як я тепер житиму без Матвія? — плакала я на кухні, коли подруга заварювала чай.
— Іро, їдь зі мною до Португалії. Трохи підробиш, відволічешся, а головне — забезпечиш собі спокійну старість, — порадила вона.
— Ти маєш рацію. Назар вже дорослий, йому потрібна самостійність.
Так я опинилася за кордоном. Уже 20 років я працювала в сеньйори. За цей час Назар одружився, у нього народилися троє дітей: Аліна, якій нещодавно виповнилося 18 років, Михайлик — 10, а Степан — 7.
Син продав нашу сімейну квартиру, додав свою частку спадщини й побудував гарний будинок. Я була рада за нього й допомагала грошима, розуміючи, що виховувати трьох дітей нелегко. Але коли діти підросли, я вирішила, що час подбати й про себе. Ми домовилися з Назаром, що протягом трьох років я пересилатиму гроші, щоб він купив для мене квартиру у Вінниці.
Зібравши необхідну суму, я остаточно вирішила повернутися додому. У вересні я приїхала, сподіваючись на теплу зустріч, але замість радості побачила шок на обличчях сина й невістки.
— Мамо, що ти тут робиш?
— Як що? Повернулася додому! Але не хвилюйтеся, скоро переїду до своєї квартири, щоб вас не турбувати.
— Ем… не все так просто, — зніяковів син.
— Що ти маєш на увазі?
— Твоя квартира вже зайнята.
— Ким? — обурилася я.
— Ми поселили туди Аліну з її чоловіком. Вона ж виходить заміж, і ми не знали, що ти повернешся, — втрутилася невістка.
— Чудово! Значить, тепер я ще й повинна звітувати перед вами за свої гроші? Назаре, як ти міг так вчинити?
— Мамо, не перебільшуй. Це ж твоя онучка, а не чужа людина.
— А де мені тепер жити?
— Поки що можеш залишитися у нас.
— “Поки”? Я не маю наміру бути прислугою у домі твоєї дружини після всіх цих років важкої праці. Я наполягаю, щоб ви повернули мені мою квартиру. Синку, ти дорослий і маєш сам дбати про свою сім’ю. Я свій материнський обов’язок виконала, а тепер настав час подбати про себе.
Хіба я не права? Чи підтримуєте ви рішення Ірини?