Протягом трьох місяців я працював різноробочим на будівництві, щоденно вкладаючи сили та час в проект, очікуючи на заслужену оплату. Я неодноразово просив свої гроші, але отримував лише обіцянки та відмовки: “Після завершення роботи отримаєш все до копійки”. Час минав, і сумніви почали зростати. Кожен день приносив більше недовіри.
Нарешті, настав останній день, коли робота була завершена, і я сповнений надій пішов до офісу начальника, щоб отримати свою зарплату. Він лише глянув на мене похмуро і грубо заявив:
“Ти знову про гроші? Я не терплю таких, як ти!” І без жодних пояснень вигнав мене з кабінету, сказавши, що можу забути про оплату.
Охоплений гнівом і розчаруванням, я стояв за дверима, обдумуючи ситуацію. Слова начальника розривали мене зсередини. Я без жодних вагань повернувся на будівництво, де зберігалося обладнання, і схопив важкий молоток. Направився до місця, де кілька місяців тому старанно працював. Почувши крики співробітників, які намагалися мене зупинити, я не слухав їх.
Удар за ударом я руйнував все, що створював. Цегла сипалася на землю, балки тріщали, а металові конструкції гнулися під моїми ударами. Перш ніж вони встигли мене зупинити, на місці місячної праці залишилися лише руїни.
Останній погляд на зруйновану будівлю і я пішов, залишивши їх у повному здивуванні. “Якщо мені не платять за виконану роботу, нехай тепер знайдуть когось іншого, хто це відновить”, – думав я, йдучи геть.
Мій вчинок став не тільки актом відчаю, але й символом боротьби за справедливість. Це був протест проти системи, яка занадто часто ігнорує важку працю простих робітників.