Люба повернулася додому після роботи, сіла вечеряти й перевірила телефон, чи не було пропущених дзвінків від сина. Того дня Тарас так і не зателефонував, і вона почала хвилюватися. Поглянула на календар – 1 грудня. Син обіцяв приїхати на Різдво, але ж навіть не подзвонив. Ймовірно, був зайнятий. Тієї ночі їй наснився Новий рік із маленьким Тарасиком: вони прикрашали ялинку вдома, у повітрі був запах мандаринів і відчувалося тепло та затишок. Маленький Тарасик уві сні подарував мамі великий пакет, але Люба не встигла його відкрити, бо прокинулася.
Вранці, як завжди, вона вирушила на роботу, але цілий день не могла викинути сина з голови. Йому вже 33 роки, і останніх десять він живе в Англії. Колись потрапив туди на стажування і залишився. До матері він приїжджає лише раз на рік, на зимові свята. Двічі Люба відвідувала сина – коли народилися її онуки, їй хотілося побачити їх. Вона виховувала Тараса сама, адже чоловік залишив її з дитиною ще тоді, коли хлопчику було три з половиною роки, і поїхав у невідомому напрямку. Степан, чоловік, навіть забрав собі їхній будинок, який належав Любиної бабусі.
Вийшовши заміж, Люба переїхала до нього, але Степан продав той будинок і купив інший, оформивши його на себе. При розлученні їй нічого не дісталося, тож із маленьким Тарасом вона повернулася до батьків і влаштувалася прибиральницею в місцевій школі. Колись, у дитинстві, маленький Тарасик запитав її: *”Мамо, а чому тебе всі Любкою називають? Краще б Коханням, так гарніше!”* Справді, її серце завжди було сповнене любові до оточуючих, і люди в селі дуже любили її за доброту.
Син виріс, поїхав навчатися до столиці, а потім – до Англії, завжди був вдячний матері за її турботу і часто запрошував до себе, але вона завжди відмовлялася. Щодня, йдучи на роботу, Люба проходила повз будинок, який колись належав їй. Після від’їзду Степана там жили квартиранти, але зараз, на її подив, у будинку почався ремонт.
Того дня Люба зустріла свою родичку, яка розповіла, що бачила Тараса у місті. Люба не вірила: “Якби він повернувся, точно б сказав мені,” – думала вона. Але це виявилося правдою. Тарас уже кілька днів був у місті, де вів переговори про покупку будинку, який колись відсудив їхній батько. Тарас домовився з теперішніми власниками і вже розпочав ремонт, щоб до Різдва зробити матері сюрприз.
Того вечора, коли син з’явився на порозі з документами на будинок, Люба не могла повірити своєму щастю.
*”Мамо, ти заслуговуєш на набагато більше! Хочу, щоб ти була щасливою!”* – сказав Тарас, передаючи документи на дім.
Те Різдво стало найщасливішим у її житті. Тарас пообіцяв, що тепер він буде частіше приїжджати і ще більше дбатиме про неї. А Люба не могла повірити, що нарешті все це стало реальністю.