Моя бабуся підвернула ногу й зателефонувала мені, попросивши відвезти її до лікарні. Але моєму малюкові всього місяць, а чоловіка вдома не було. Я розгубилася, не знаючи, як вчинити: не могла ж я залишити дитину саму, щоб допомогти бабусі. Тому вирішила зателефонувати свекрусі, щоб попросити, аби свекор відвіз бабусю. Але виявилося, що він випив і зараз п’яний спить. Зрозуміло, що від нього допомоги не буде.
Тоді я набрала свою сестру, думаючи, що вона точно допоможе. Але її слова мене вразили. Вона почала казати, що бабуся переписала квартиру на мене, тому я маю сама про неї дбати. Я спробувала пояснити, що це екстрений випадок, що бабусі потрібна допомога, а я фізично не можу залишити немовля. Але сестра вперто наполягала: “Якщо квартира твоя, то ти й повинна вирішувати всі її проблеми”.
Я була шокована такою байдужістю. Тоді я звернулася до матері, сподіваючись, що вона зможе переконати сестру. Але відповідь матері остаточно мене розчарувала: вона сказала те саме, що й сестра. За її словами, раз квартира записана на мене, то лише я повинна турбуватися про бабусю.
Ці слова мене просто приголомшили. Невже все, чого заслуговує бабуся за все своє життя, це бути кинутою напризволяще, бо квартира тепер належить мені? Невже в родині ні в кого не залишилося ані краплі людяності?
Зрозумівши, що від мами допомоги не буде, я знову зателефонувала свекрусі. Попросила її прийти й посидіти з малюком, щоб я могла поїхати до бабусі. На щастя, свекруха погодилася. Я викликала таксі, дісталася до бабусі та відвезла її до лікарні.
Зрештою, я впоралася, але поведінка мами й сестри залишила мене в глибокому потрясінні. Того дня я зрозуміла, що справжньою підтримкою для мене виявилася свекруха, а рідні люди – мати й сестра – стали для мене чужими.