Село Зелене було настільки маленьким, що його важко було знайти на будь-якій карті. Всього двадцять хат, п’ять з яких стояли порожні. Молодь давно виїхала, а дітей у селі взагалі не було.
Баба Оля була старожилкою у цьому селі. Її дочка виїхала до міста на навчання і так більше не поверталася, вийшла заміж і народила доньку Іринку. Іринці вже було вісімнадцять, вона стала справжньою красунею. Баба Оля пишалася нею, і всі у селі заздрили, бо тільки до неї рідні навідувалися часто.
Дочка баби Олі була одружена з чоловіком-господарем, який працював виконробом на великому будівництві. Вони мали власну квартиру, а Іринку відправили вчитися до коледжу, хоча баба Оля ніяк не могла запам’ятати, як він називався.
Взимку донька та зять не часто приїжджали, іноді забирали бабу Олю до себе, але вона не любила у них гостювати. П’ятий поверх, куди важко підніматися, незручна сучасна плита з кнопками, яку вона не могла зрозуміти, і меблі, на яких боялася сидіти, щоб не забруднити. Все це змушувало її почуватися некомфортно.
Цієї зими баба Оля відмовилася їхати до міста, бо мала невелике господарство: кілька курочок, яких не хотіла залишати на сусідів. І вона, як відчувала, що має залишитися вдома…
Одного вечора до баби Олі прибігла сусідка, захекана і схвильована, постукала у вікно та повідомила:
— Бабо Олю, твоя Іринка приїхала! З автобуса щойно зайшла до магазину щось купити. І… з животом вона, їй-богу!
Баба Оля ледь не впала від такого здивування! Через півгодини онука з’явилася на порозі — бліда, змарніла, куртка на животі ледь застібалася. Вона поставила валізу, простягнула бабусі сумку з продуктами і почала роздягатися.
— Що це за новини? — запитала баба Оля. — Чого приїхала?
— Я до тебе народжувати приїхала, — відповіла Ірина. — Мені ще три місяці ходити. Мама з татом нічого не знають. Сказали, що до травневих свят не приїдуть, то й мене з дитиною зустрінуть тут, без сварок.
Баба Оля схопилася за голову, не вірячи, що її онука вирішила обманювати батьків.
— Я їм сказала, що телефон загубила і поки дзвонити не буду. А він і справді загубився, — пояснила Ірина.
Всю ніч баба з онукою сиділи і розмовляли. Баба Оля не могла повірити своїм вухам: хто батько дитини, як вона залишилася одна? Ірина розповіла все чесно. Вона зустрічалася зі студентом Віталієм, вони навіть збиралися одружитися. Але одного разу, коли його мати повернулася раніше з подорожі, вона вигнала Ірину, не бажаючи слухати пояснень. Ірина вирішила не повідомляти Віталію про вагітність і розірвала з ним стосунки, щоб уникнути конфліктів із його матір’ю.
— Яка ж ти нерозумна, — зітхала баба Оля. — Він би одружився з тобою. А тепер що робити?
— Я не можу йти проти його матері, — пояснила Ірина.
Настала студена зима, а з нею і Різдво. Баба Оля цілими днями гріла піч, готуючи для онуки тепло та затишок. Ірина сиділа біля вікна, сумна, майже нікуди не виходила.
Настало 31 грудня, вони готувалися зустрічати Новий рік. У хаті смажилася курочка з картоплею, пиріг був готовий до святкування, коли раптом за вікном почулися якісь голоси та метушня. Баба Оля вийшла на ганок і побачила перед собою великий червоний джип, з якого вийшли троє людей: чоловік із дружиною та молодий хлопець. Всі вони прямували до її подвір’я.
— Де тут наша невісточка заховалася? — вигукнув старший чоловік.
Молодий хлопець, привітавшись із бабою Олею, побіг до хати. Коли всі зайшли, він вже стояв, обіймаючи Ірину.
Виявилося, що це був Віталій із батьками. Він пояснив, що довго шукав Ірину, і тільки недавно подруга проговорилася, де вона. Ірина, здивована та зворушена, слухала, як майбутня свекруха перепрошувала її:
— Вибач, дівчинко, я тоді погарячкувала. Не знала, що ти для нього важлива. Погарячкувала… Тепер збирайся, поїдемо додому.
Так і вирішилася доля Ірини. Баба Оля була на сьомому небі від щастя, що її онука знайшла своє місце. Віталій запевнив бабу Олю:
— Не хвилюйтеся, бабусю. Влітку приїдемо до вас з малюком!
Баба Оля тричі перехрестила онучку, і з радісними сльозами проводжала її на нове щасливе життя.
Кінець.