Інна Василівна довго сиділа перед комп’ютером, розглядаючи фотографії Наталки та маленької дівчинки, яка була майже точною копією її сина Павла. Її серце стискалося від болю й жалю за втраченими роками та втраченими можливостями. Вона шкодувала, що не зуміла зрозуміти і підтримати свого сина, не прийняла Наталку, і тепер платила за це самотністю.
Її роздуми перервала сусідка, яка прийшла на чай.
– Інно, ти повинна їм зателефонувати. Вже минуло багато часу. Наталка не зла людина, і вона може зрозуміти тебе, – говорила сусідка, дивлячись на Інну Василівну із співчуттям. – Це твоя онука, і Павло, напевно, хотів би, щоб ви були разом.
– Але як я можу до неї звернутися після всього? Я ж фактично вигнала її. Вона пішла через мене, – відповіла Інна Василівна, відчуваючи, як її очі наповнюються слізьми.
Сусідка обережно взяла її за руку:
– Ти вже понесла покарання за свої помилки. Але єдине, що ти можеш зробити зараз, це спробувати виправити ситуацію. Ти не можеш повернути минуле, але можеш побудувати нове майбутнє. Для себе, для Наталки, і для твоєї онуки.
Інна Василівна замислилась. Вона знала, що сусідка має рацію. Їй потрібно було наважитися. Вона тремтячими руками взяла телефон і довго дивилася на екран, перш ніж наважитися набрати номер Наталки.
З кожним гудком її серце билося все сильніше. Нарешті, слухавка знялася.
– Алло? – почула вона голос Наталки, такий знайомий і водночас далекий.
– Наталко… Це я, Інна Василівна, – голос у неї зрадливо задрижав. – Можемо поговорити?
На іншому кінці лінії було чути тишу. Інна затамувала подих, не знаючи, що очікувати. Нарешті Наталка тихо відповіла:
– Я давно чекала цього дзвінка, Інно Василівно.
Інна Василівна відчула, як сльози потекли по її щоках. Це був перший крок до примирення. Можливо, не все ще втрачено.