По засніженій і давно не розчищеній дорозі йшов Микола у бік села. Машину свою він залишив на узбіччі, розуміючи, що далі не проїде.
– Та-ак, давненько тут був трактор, – подумав чоловік. – Село невелике, жителів мало, автобус сюди не ходить, до траси недалеко. Літом, мабуть, сюди часто приїжджають на природу з міста…
Микола здалеку побачив хату своєї бабусі. Дах був покритий товстим шаром снігу. Він згадав, як дід скидав сніг з даху, коли він був ще дитиною.
– Сніг важкий, онучку, – казав дід. – Може й дах зламатися, а потім потече.
Тепер, пробираючись через сніг до хати, Микола міркував, як доведеться розчищати дорогу до ґанку. Спогади повернули його в минуле. Йому вже тридцять років, він був одружений, але недовго — прожили разом із дружиною лише три роки. Розлучилися через різні погляди на життя: вона не хотіла дітей, вважаючи їх перешкодою, а Микола думав інакше.
«Чому я сьогодні поїхав?» – думав він. Але мама дуже хотіла, щоб він з’їздив у село, хоч і не вірила, що їхній старий будинок зберігся.
…Минуло вже десять років, відколи він не був у селі. Бабуся померла, будинок давно стояв пусткою. Микола розумів, що переїхати сюди з матір’ю взимку – безглуздо, але він пообіцяв їй з’їздити й оглянути все.
…Тим часом Валя, сусідська дівчина, теж згадувала минулі роки. Їй виповнилося двадцять три, вона жила в селі і доглядала хвору матір. Дитинство пройшло в компанії мами, бабусі й тітки, а батька вона ніколи не знала. У неї не було часу на особисте життя, але в дитинстві вона закохалася в хлопця – Миколу, який часто приїжджав до своєї бабусі. Вони не бачилися вже десять років, і Валя не знала, що з ним.
…Микола пробирався до хати й раптом ступив на розчищену доріжку. Він здивувався: хтось явно доглядав за будинком. На ґанку його зустріла дівчина зі знайомими зеленими очима.
– Привіт, Миколо! – сказала Валя, весело посміхаючись. – Давно тебе не було! Але я знала, що ти повернешся, тому й чистила сніг.
Микола здивувався, впізнавши сусідську дівчинку з дитинства, яка тепер була дорослою жінкою. Вони сіли в її хаті за стіл, пили м’ятний чай, а мати Валі дивилася на них із посмішкою.
– Твоя бабуся передала мені ключі від будинку, коли ви її забрали в місто, – розповідала Валя. – Вона знала, що ти колись приїдеш.
Вони розмовляли ще довго, ділилися спогадами, і Микола зрозумів, що Валя завжди його чекала. Коли він збирався додому, вона з радістю дізналася, що він хоче повернутися в село з матір’ю.
– Валечко, чекай на нас. Тепер я точно повернуся, – сказав він перед від’їздом.
Микола їхав додому, а перед його очима стояли зелені очі Валі. Він зрозумів, що знайшов свою долю.