– Таню, доню, твій дідусь залишив тобі у спадок будинок у селі, – сказала мені мама.
– Який дідусь? Який будинок?! Чому ти ніколи не розповідала мені про нього?
– Я образилася на нього, бо він покинув нас із мамою, тому й не хотіла з ним спілкуватися.
До села, де жив мій дідусь, потрібно було їхати не більше півгодини. Коли я приїхала, побачила старий будинок із похиленим парканом. Це не місце для ремонту – все потрібно знести й будувати нове. Але на стінах я побачила свої (!) фотографії. Мені два роки, п’ять, сім, фотографії з випускного, і навіть знімок, де я тримаю дитину на руках. Він знав, що став прадідом…
Потім я знайшла листа в шухляді серванта: “Моїй улюбленій онучці Танечці”.
“Танечко, моя люба онучко! На жаль, ми з тобою ніколи не зустрічалися, і це моя провина. Не склалося у нас з бабусею, через її молодість і необдуманість. Не звинувачуй свою маму, вона дуже тебе любить. Хоча ти мене ніколи не знала, ти завжди була в моєму серці. Ти стала сенсом мого життя. Я збудував для тебе будинок, щоб щось залишилося на пам’ять. Він з зеленим дахом, і ти його одразу впізнаєш серед інших будинків.
Прийми цей подарунок від дідуся. Я дуже тебе люблю. Прощавай, Танечко. Твій дід Андрій”.
Там же був ключ від будинку та адреса. Коли я приїхала за вказаною адресою, побачила двоповерховий будинок із вітражними вікнами на першому поверсі. Перед будинком була велика гарна веранда, а позаду – справжній дитячий майданчик. Я не знаю, де дідусь узяв гроші на все це, але він явно дуже старався для мене та мого сина.
Після поховання я залишилася в тому селі, оглядала всі речі й не могла стримати сліз. Я шкодувала, що не мала можливості познайомитися з дідусем. Згодом ми переїхали жити в цей будинок. Щодня я дякую дідусеві за такий щедрий подарунок і дуже жалкую, що не встигла з ним зустрітися.