– Галю, ти нарешті одяглася? – знову нетерпляче запитав Петро, помітно дратуючись.
– Ну та-а-ту, я вже зараз! – відповіла Галя, задумливо тримаючи черевик у руці, раз у раз застигаючи й щось шепочучи собі під ніс. Коли вона помічала незадоволений погляд батька, починала одягатися швидше.
– Ні, ну це вже взагалі, – Петро роздратовано сів на пуфик у коридорі. – Аліно! Вона ж спеціально це робить? Я не знаю, що з нею робити! Я ж на роботу запізнююся!
Аліна визирнула з кухні, тримаючи чашку кави.
– Галю, чому ти так довго? Навіщо ти одягла ці черевики? Ми зараз запізнимося в садок, і тато не встигне на роботу, – стривожено промовила мама.
– Бо дощ піде, і ноги промокнуть, – впевнено заявила Галя.
– Який дощ? На вулиці сонце! – обурився Петро, підхопив Галю на руки і швидко вийшов за двері.
– Ліфт застрягне, не поїду! – хникала Галя, але батько не слухав, бо запізнювався.
Як тільки вони зайшли до ліфта, той застряг. Їх випустили лише через годину. І одразу, як тільки вони вийшли на вулицю, почався дощ – саме так, як попереджала Галя.
Петро був роздратований. Він запізнився на роботу і не міг заспокоїтись.
– Ну от, ти через це не опинився на узбіччі, тату, – тихо сказала Галя, тягнучи його за рукав.
– Що? Що ти сказала? Галю, досить вигадувати, я через тебе на роботу спізнився! Це має бути востаннє! – сказав Петро, хоча й бачив, що донька засмутилася.
Він присів перед нею:
– Не ображайся, добре? Але зрозумій, робота – це серйозно!
– Це теж серйозно, тату, – не погодилася Галя. – Особливо те, що могло статися з машиною…
Вона заплющила очі, ніби щось побачила.
– Все, досить, не хочу це більше слухати! – сердито сказав Петро, посадив доньку в машину, відвіз до садка й поїхав на роботу.
Увечері, коли вони вклали Галю спати, Петро звернувся до Аліни:
– Тобі не здається, що це вже занадто?
– Що саме? – здивувалася Аліна.
– Ці її вигадки! Ти її тільки заохочуєш, кажеш, що вона якась незвичайна. Але це ненормально! Я сьогодні через це на роботу спізнився. Вона вигадує ці дивні речі, і це заважає нам нормально жити!
– Можливо, ти правий, – відповіла Аліна. – Але ми ж застрягли у ліфті? І дощ пішов, як вона казала…
– Це просто збіг! – відрізав Петро. – І більше не хочу чути про те, що Галя щось “знає”. Вона звичайна дитина!
Декілька днів Галя поводилася спокійно і не говорила нічого дивного. Петро помітив це й сказав Аліні:
– Ось бачиш? Варто було їй сказати, що не отримає планшет, якщо вигадуватиме нісенітниці, і вона одразу виправилася! Треба виховувати дітей, а не потурати їм.
Аліна погодилася, хоча в душі відчувала сумніви. Галя часто передбачала події з дивовижною точністю.
Та через кілька днів сталося дещо несподіване. Петро й Аліна ще солодко спали, коли до кімнати забігла Галя й почала їх будити. Вона була дуже схвильована.
– Булька гавкає й гарчить! Вона сказала, що дідусь лежить і не йде з нею гуляти. Ходімо швидше, тату! Булька гавкає!
Петро глянув на годинник – шоста ранку.
– Що ти вигадуєш? – буркнув він. – Ще рано, годину можна поспати. Це знову твої фантазії?
Галя не зупинялася:
– Мамо, вставай! Булька сказала, що дідусь лежить і не встає! Щось трапилося!
Петро хотів сваритися, але Аліна його зупинила:
– Петре, заспокойся. Я сама розберуся.
Вона повела Галю зі спальні й запитала напівжартома:
– Галю, ти що, розумієш, про що гавкає Булька?
– Звичайно, мамо! – серйозно відповіла Галя. – Ти ж Муську теж розумієш, коли вона хоче їсти, правда?
– Ну-у, взагалі, так, – невпевнено відповіла Аліна.
– Ходімо, мамо, я чую, як вона кличе на допомогу!
Вони вийшли з квартири й спустилися на перший поверх, і тільки тоді Аліна почула гавкіт. З сусідньої квартири виглянула бабуся.
– У Миколайовича песик вже пів ночі гавкає. Я маю ключі, якщо що…
Аліна подзвонила у двері, але ніхто не відчинив. Тоді вони відкрили їх самі. Булька одразу вибігла й завела їх до кімнати, де на дивані лежав Миколайович.
Аліна ахнула – його стан був важким. Вони викликали швидку, і лікарі сказали, що їм пощастило – вчасно допомогли.
– Це Булька врятувала його! – сказала Галя й погладила собачку. – Мамо, можна ми заберемо її до себе, поки дідусь у лікарні?
З того часу Миколайович став Галинім найкращим другом. Тепер, гуляючи з Булькою у парку, вони завжди щось обговорюють.
– Дякую вам, ви мене врятували, – одного разу сказав Петру Миколайович, міцно потиснувши руку.
З тих пір Петро вже не ігнорує Галиніх попереджень. І якщо вона каже, що краще сьогодні не сідати за кермо, він прислухається. Може, це й збіг, але краще не ризикувати.
Галя з Миколайовичем стали майже нерозлучними. Він завжди підтримує її, бо розуміє, що вона не звичайна дитина.
– Ти знаєш, Галю, я стою вже на порозі іншого світу, тому бачу й чую те, що інші не можуть, – казав він їй.
– На якому порозі, діду? – цікавилася Галя.
– На порозі до іншого світу, – пояснював він. – Але ти це, мабуть, уже розумієш.
Галя не заперечувала. Вона знала, що колись розуміла ще більше, ніж зараз, але чомусь забула.
Так вони й ідуть разом, старий і мала, тримаючись за руки, а попереду весело біжить Булька. Ці троє розуміють один одного краще за всіх, бо бачать і знають про цей світ більше, ніж інші.