Я вже зовсім заплуталася й дуже потребую поради зі сторони. З чоловіком ми у шлюбі вже чотири роки. Дітей у нас поки немає, але ми дуже хочемо. Живемо в моїй квартирі, яку я отримала у спадок від діда.
Ця квартира стала для мене справжнім порятунком. Діда я доглядала сама, ще коли навчалася в університеті. Це було непросто – він був чоловіком із характером, а останні пів року свого життя взагалі лежав, бо хворів. Уявіть, як молодій дівчині впоратися з таким завданням.
Та попри всі труднощі, я дуже любила свого діда. Ми разом читали новини, дивилися футбол. Я майже рік нікуди не ходила, щоб бути поруч. І він це оцінив.
– Я залишу квартиру тобі, – сказав він перед своєю смертю. – Але, що б у житті не сталося, не продавай її. Нехай це житло буде лише твоїм, щоб ти завжди мала, куди повернутися.
Я пообіцяла. Для мене це було великим подарунком – мати власне житло в такому молодому віці. Спочатку я жила сама, але згодом познайомилася з Богданом. Ми почали зустрічатися, і вже через два місяці він переїхав до мене. Ми чудово ладнали, я його покохала, і з часом він зробив мені пропозицію. Весілля ми не святкували через пандемію, просто розписалися.
Я завжди мріяла про дітей і думала, що не затягуватиму з цим. Та Богдан постійно мене відмовляв. Говорив, що зараз не найкращі часи, що робота у нього не надто стабільна. Це правда, заробляв він небагато і, чесно кажучи, особливо не намагався щось змінити. Я розумію, що з роботою зараз складно, але багато людей знаходять можливості працювати дистанційно.
До того ж, він постійно допомагає своїй мамі. Регулярно витрачає наші гроші на її потреби – то на ліки, то на продукти.
Нещодавно мені вдалося переконати його, що час планувати вагітність. Але тут Богдан висунув свою умову:
– Заводити дітей у квартирі – це несерйозно. Я знайшов чудовий будинок. Продавай квартиру, і ми його купимо. Там три кімнати, двір – дітям буде добре.
– Я не можу продати квартиру, я дідові обіцяла, – відповіла я.
– Які ще дурниці! Ти просто хочеш, щоб я тут відчував себе ніким. А будинок буде нашим спільним.
– Так, я хочу мати власний куточок. Що тут поганого?
– Тоді й дітей сама народжуй, – кинув він.
Ми страшно посварилися. Тепер він зі мною не говорить, звинувачує в тому, що я принижую його недовірою. Я почуваюся в пастці. Не хочу втратити Богдана, але й продати квартиру теж не можу – це не просто майно, це моя безпека, пам’ять про діда і виконана обіцянка.
Що робити? Погоджуватися на продаж чи зберегти житло й ризикувати шлюбом?