«Ти вже зганьблена, а тепер ще й натерпишся», — все село насміхалося над сиротою, коли син олігарха принизив її. Хлопець при всіх витер об неї ноги, а через кілька років опинився біля її ніг.
Варенька жила з бабусею в селі з красивою назвою Срібні Роси, і там було не менш мальовниче. Варя любила вставати на світанку і, перед початком важкого дня, бігти до річки, насолоджуючись прохолодою срібної роси, яка холодила ноги. Вона плавала, перетинаючи річку на той берег і назад, набираючись бадьорості та чудового настрою. Вона так купалася до пізньої осені, і від цих запливів її фігура була настільки досконалою, що її можна було б увічнити в скульптурі.
Але після того, як бабусі не стало, Варя стала мовчазною і сумною, часто плакала і блукала без мети. Вона навіть залишила свої ранкові запливи. Втративши частинку себе, дівчина більше не знаходила радості в колись улюблених речах.
Павло з’явився в їхньому селі не зі своєї волі — батьки вирішили, що йому треба «втихомиритися». Через постійні грубощі, прогулювання занять і пияцтво, сімейна рада постановила відправити його в село до бабусі, щоб зменшити пиху і навчити поваги. На початку Павло обурювався й влаштовував сцени, завдаючи чимало клопоту своїй бабусі Анні Григорівні. То він відмовлявся їсти, то замовкав на кілька днів, то затримувався допізна в сільському клубі.
Там він і зустрів Варю, коли вона прийшла подивитися кіно.