Я завжди була міською дівчиною і навіть не уявляла, що одного дня оберу село Залужани замість великого міста. Але іншого виходу в мене не було. Коли я стала матір’ю для свого сина Андрійка, все змінилося.
Спочатку сільські люди не дуже ставилися до мене, насторожено спостерігали. Та з часом вони почали цікавитися, хто я, звідки приїхала. Як тільки зрозуміли, що я не буду ділитися особистими подробицями, перестали питати.
Я завоювала їхню довіру своєю працею. Я вчилася в медичному у Львові і почала працювати фельдшеркою в місцевій амбулаторії. Хоч ми з Андрійком і не жили розкішно, нам вистачало на все необхідне.
Я виховувала його одна, але все складалося добре. Як тільки він став дорослим, почали виникати незручні питання:
– Мамо, а де мій тато? Невже я ніколи не побачу його?
– Ні, не побачиш! Тобі мене досить?
– Та ні, просто цікаво, який він, хто він…
– Забудь про це, краще думай про навчання!
Андрій був дуже старанним, добре вчився, завжди допомагав по господарству. І ось він вирішив вступати до університету в столиці. Я відмовляла його, пояснюючи, що це для нас дороге задоволення, але він, не маючи репетиторів, сам вступив на бюджет. Було важко відпускати його, але я розуміла, що не можу прив’язати його до себе.
З того часу між нами виникли непорозуміння. Андрій став рідше приїжджати додому, а коли приїжджав, ми часто сварилися. Він почав настоювати на пошуках свого батька. Якось він так розлютився, що схопив мене за плечі і тряс, поки я не закричала.
– Ти жорстока! Ти залишила мене без батька! Чому я не можу знати, чий я син?
– Мій! Тільки мій!
Після таких сварок він місяцями не телефонував. Я переживала, не знала, що робити, і тільки робота допомагала не збожеволіти.
Якось він приїхав з дівчиною. Я була рада, вибігла до них на подвір’я, а Андрій заявляє:
– Мамо, це моя дружина — Зоряна!
– Як це дружина?
– Ми розписалися два місяці тому.
– Чому мені нічого не сказав? Благословення не просив?
– Ми ж не вінчалися, лише розписалися.
– Синку, ти що?! Це ж великий гріх!
– Хто б про гріхи говорив, мамо! Ти, мабуть, і не знаєш, від кого дитину нагуляла, а нас соромиш!
Я не могла сказати ні слова, стояла, як вкопана, а сльози котилися по щоках.
– Андрію, ти що?! Як ти міг? — заступилася за мене Зоряна.
Вона виявилася дуже доброю дівчиною, заспокоїла мене, дала краплі і уклала в ліжко. Я чула, як вони сварилися між собою:
– Не очікувала від тебе такого! Вона ж твоя матір, а ти їй таке сказав! Де твоя совість?
– Зорянко, не суди строго! Подумай, як би ти себе почувала, якби я приховував від тебе, хто твій батько?
Прокинулася я під ранок. В хаті було порожньо, мої діти поїхали, залишивши мене саму. Тиждень я ходила, наче тінь, не знаючи, як жити далі. Але відкривати синові правду я не могла.
Час минав, і ось мені вже 70 років. Андрій вже має своїх дітей. Вони вирішили влаштувати для мене сюрприз на ювілей. Орендували ресторан, накрили чудові столи, була жива музика. Я насолоджувалася святом серед найближчих людей.
В кінці вечора Андрій підняв келих і сказав:
– Хочу випити за мою маму, яка всього мене навчила, любила і піклувалася. Дякую тобі, моя найдорожча! І низький уклін моєму батькові. Хоч я його ніколи не бачив, але без нього мене б не було.
– Нічого, сину. Я теж не бачила твого батька, як і твоєї мами.
Всі дивилися на мене здивовано, мабуть, подумали, що я вже в старечий маразм впала.
– Тобто? Я не розумію…
– Не рідна я тобі, Андрійку. Тебе залишили біля лікарні, де я проходила інтернатуру. Коли я побачила твої очі, я знала, що ти станеш моїм сином. Моя подруга допомогла оформити документи, але плітки поширилися швидко, і я втекла в село, щоб ти не дізнався правду.
– Чому ти мені не сказала раніше?
– Я боялася, що ти від мене відречешся.
Мить мовчання, а потім Андрій кинувся до мене, обійняв і розплакався:
– Пробач мене, мамо! Ти для мене найрідніша, я тебе ніколи не покину.
З того часу ми з Андрієм нерозлучні. Він робить усе, щоб віддячити мені за все, що я для нього зробила. Але мені нічого від нього не потрібно, окрім щирої любові та поваги. Адже що може бути важливіше?