Вже цілий тиждень не можу забути одну історію, яка трапилася зі мною.
Зараз я живу сама в невеликому селі на Тернопільщині. Мій син – медик, він зараз на фронті. Йому лише 24 роки, раніше проходив інтернатуру, а тепер рятує життя в умовах війни. Невістка залишилася сама з двома близнюками, які народилися вже під час цієї страшної війни. Їй надзвичайно важко, але вона ніколи не скаржиться. А мені серце розривається, коли думаю, що діти можуть вирости без батька. Що буде, якщо він загине? Вони навіть не встигнуть його запам’ятати…
Одного разу мені довелося їхати до Тернополя на ринок. Поверталася вже після обіду, сіла в автобус. Людей було стільки, що ніде яблуку впасти, дихати важко. І тут раптом у салон заходять кілька чоловіків у військовій формі. Одразу видно – не з фронту: огрядні, форма чистенька, обличчя гладко вибриті.
– Чоловіки, підготуйте документи! – пролунав наказ.
І раптом сталося те, чого ніхто не очікував. З переднього сидіння піднялася літня жінка, років 75 на вигляд.
– Мій син загинув в Авдіївці, а ви тут ходите, людям спокою не даєте! Йдіть на фронт самі, та ще й депутатів із собою заберіть!
– Шановна, заспокойтеся, – спробував втрутитися один із них.
– Я вам не шановна! – різко відповіла жінка. – Вашу роботу можуть робити і жінки, і ті, хто вже повернувся з пораненнями! А ви що тут шукаєте?
Один із військових зробив крок углиб салону, але тут повстали інші жінки.
– Геть з автобуса! Забирайте депутатів та йдіть до них! Щось до дорогих джипів ви не підходите?
Решті військових нічого не залишалося, як покинути автобус. Вони щось вигукували услід, мовляв, чоловіки ховаються за спідницями. Але хто ж тоді захищатиме наших хлопців, якщо не ми? Половина наших сільських парубків вже на фронті. А багатих чомусь жодного не беруть – ті ходять по саунах і гуляють. От як вони ризикуватимуть своїм життям, тоді нехай і інших беруть. Хіба не так?