Того дня я вирушила на ринок продавати свої вареники. Хто ж міг подумати, що їх розкуплять за пів години! Напевно, люди запасалися свіженьким на неділю, адже була п’ятниця.
– І що тепер робити? – думала я. – До автобуса ще ціла година.
– Підвезти, сусідко? – обізвався Коля, що під’їхав на своєму червоному «Жигулі» і зупинився навпроти.
– Ой, ти мене виручиш! Дякую, сусіде!
Через десять хвилин я вже піднімалася сходами до своєї квартири. Ми з сином жили в невеликій однокімнатній хрущовці. Я вставила ключ у замок, відчинила двері й зайшла. Але те, що побачила всередині, змусило мене застигнути.
На ліжку лежав мій син, а під ним ховалася якась дівчина!
Молоді зірвалися на ноги, почали метушитися.
– А ти чого так рано повернулася? – зніяковіло запитав син.
– У тебе ще совість є таке питати? Чим ти думав, коли привів її сюди? Господи, моє серце зараз зупиниться!
Я була така зла, що не знала, куди себе подіти. Але тонкі стіни не дозволяли кричати.
Дівчина, худенька і, на перший погляд, трохи нещасна, розгублено стояла за сином, мовчки ховаючись за його спиною.
– Мамо, не хвилюйся, – сказав син. – Ми любимо одне одного й скоро одружимося.
– Одружитеся? Ти себе бачив? А її бачив? Що з вас за сім’я буде? – кричала я, розуміючи, що невістка з неї буде, м’яко кажучи, не найкраща.
– Весілля буде, як у всіх, навіть краще, – впевнено відповів син. – До речі, це Оля. Вона носить під серцем мою дитину.
– Дитину? Ви ж самі ще молоко на губах не витерли! Куди вам діти?
Наступні кілька годин пройшли, як у тумані. Син напоїв мене заспокійливим, а майбутня невістка зробила чай і бутерброди.
Коли я трохи оговталася, вирішила дізнатися, хто ця дівчина, звідки вона й чим займається.
– Мамо, тільки не нервуйся, – почав син. – Оля виросла в дитячому будинку, у неї нікого немає, крім мене.
Добре, що я була під заспокійливими, інакше б, мабуть, викликали швидку.
Я набрала номер чоловіка, який тоді працював у Чехії, і виклала йому все, як є.
– То й що, що сирота? Тобі з нею жити чи що? Орест дорослий, сам вирішить, з ким бути. Це його справа!
Весілля таки зіграли теплої вересневої днини. Молоді орендували квартиру в сусідньому будинку за хорошою ціною.
Оля після весілля почала називати мене мамою, а чоловіка – татом. Вона не знала багатьох обов’язків дружини, але не соромилася питати чи приходити за порадою. З часом я зрозуміла, що син у надійних руках: нагодований, одягнений, доглянутий.
З народженням внучки моє серце розтануло. Її оченята – вилитий Орест!
На роботі я всіх дратувала нескінченними розповідями про внучку.
– А ти ж Олю спочатку не любила, – жартували колеги. – Що змінилося?
– Ой, дівчата, моя невістка – золота людина! Сину з нею пощастило. І зараз я б її ні на кого не проміняла!
А через пів року я перенесла перший інсульт. Оля була поруч, молилася, плакала, тряслася наді мною, і, здається, саме її віра витягла мене з того світу.
Турбота невістки поставила мене на ноги. А ще через пів року я дізналася, що знову стану бабусею!
Сьогодні ми живемо в мирі й любові. Родина – найцінніше, що є в житті. Треба берегти одне одного. І якби я тоді влаштувала скандал, хто знає, як би все склалося.
А як ви вважаєте, чи варто втручатися в справи дітей? А що робити, якщо невістка чи зять справді непутящі?
Ця історія заснована на реальних подіях, які розповів наш читач. Усі збіги з іменами чи місцями випадкові, а фото в статті – лише ілюстрації.