Я виховувала свою доньку Наталю сама з моменту її народження, ще будучи студенткою. Ми познайомилися з її батьком під час навчання в інституті, наші стосунки розвивалися, але коли я завагітніла, він просто зник, залишивши мене саму з нашою дитиною. Без вибору та підтримки з його боку, я повернулася до батьків у село, готуючись до їхнього осуду. Однак замість докорів вони зустріли мене з теплом і беззаперечною підтримкою, обіцяючи бути поруч, скільки буде потрібно.
Поки я продовжувала навчання в місті, мої батьки піклувалися про Наталю, допомагаючи мені вийти на власний шлях. Завдяки їхній допомозі я змогла отримати хорошу освіту, побудувати кар’єру та забезпечити і себе, і доньку. Хоча я так і не вийшла заміж, я ніколи не шкодувала про те, що маю Наталю – вона стала головним сенсом мого життя.
Минуло багато років, і коли в сімейному житті Наталії настали важкі часи, вона прийшла до мене по пораду та розраду. Я повторила їй ті ж слова, які колись сказала мені моя мати, слова, що стали символом нашої сімейної підтримки.
Проте залишатися у мене їй не довелося – вони з чоловіком змогли налагодити стосунки. Але ця ситуація ще раз нагадала мені, наскільки важливими є любов і підтримка родини. Час минув, і тепер мої онуки навчаються в університеті. Наталя передає їм ті самі мудрі слова, що колись чула від моєї матері, зберігаючи нашу сімейну традицію сили слова.
Я безмежно вдячна своїй матері за її безумовну підтримку у скрутні часи й пишаюся тим, що змогла продовжити її справу – бути опорою для своїх дітей.