Ми з чоловіком сиділи на маленькій кухні, переглядаючи всі наші рахунки й підраховуючи залишки на банківських рахунках. Ситуація була важкою, і від цього ставало нестерпно тоскно.
— Ми так довго не витримаємо, — сказала я, відчуваючи глибоку тривогу. — Може, варто попросити допомоги у твоєї мами? Твоя сестра ж недавно отримала від неї машину.
Чоловік подивився на мене з явним невдоволенням.
— Мама завжди казала, що ми повинні самі вирішувати свої проблеми, — похмуро відповів він.
— Але нам справді потрібна допомога, — наполягала я, відчуваючи, як насувається відчай.
Після довгих умовлянь він нарешті погодився. Дзвінок був коротким, але дуже напруженим. Я спостерігала, як обличчя мого чоловіка ставало все більш напруженим з кожною хвилиною.
— Мамо, нам дуже потрібна фінансова підтримка. Ми все повернемо після зарплати, — чувся його прохальний голос.
Відповідь свекрухи була настільки різкою й голосною, що навіть я, слухаючи лише одну сторону розмови, могла здогадатися про її зміст. Вона ображала свого сина, а потім і мене — за те, що ми взагалі насмілилися звернутися до неї за допомогою. Її слова були як холодний душ, що пробивав крізь серце. Мій чоловік у гніві жбурнув телефон об стіну, і той розлетівся на шматки.
— Навіщо ти змусила мене це зробити?! — кричав він, його очі палали гнівом.
Я стояла перед ним, відчуваючи себе маленькою та безпорадною.
— Я думала, вона допоможе, — тихо відповіла я, зі сльозами на очах.
Той день став переломним моментом у наших відносинах із його родиною. Він показав, що в найважчі моменти ми можемо розраховувати тільки один на одного. Попри глибоку рану, яку ця ситуація залишила в наших душах, вона також зміцнила наш союз і допомогла нам зрозуміти справжню цінність підтримки один одного перед труднощами.