Нещодавно в моїй родині виник серйозний конфлікт. Мені зараз шістдесят років. Особисте життя в мене, на жаль, не склалося. Я мала тривалі стосунки з одним чоловіком, які тривали майже п’ятнадцять років. Проте ми розійшлися, коли зрозуміли, що наші почуття охолонули. Спільних дітей у нас не було, оскільки він був безплідним. Але ми вирішили вдочерити дівчинку з дитячого будинку. Побачивши Софію вперше, ми обоє відчули, що вона — наша. Я завжди намагалася дати їй все найкраще, створити для неї хороші умови та забезпечити можливості для розвитку.
Моя сестра, Тамара, має зовсім іншу долю. Вона молодша за мене на п’ять років. Вийшла заміж у вісімнадцять і народила трьох дітей. Проте її підхід до материнства дуже відрізняється від мого. Тамара не дуже відповідально ставиться до своїх дітей, частіше витрачає гроші на власні задоволення, дорогий одяг та розваги з подругами. Про майбутнє своїх дітей вона думає рідко. Однак у нашій родині Тамару завжди любили більше.
Не так давно я святкувала свій ювілей — шістдесят років. На святкування зібралося багато друзів і родичів, я накрила багатий стіл. Під час застілля Тамара випила зайвого, і її язик розв’язався. Вона при всіх гучно запитала: “Коли вже ти перепишеш будинок на моїх дітей?” Я була вражена. “Твоїх дітей? Але в мене є спадкоємиця!” — відповіла я. І тут зненацька батьки підтримали Тамару. Вони почали мені доводити, що діти Тамари — це моя справжня рідня, і що залишати спадок прийомній доньці з дитячого будинку неправильно.
До речі, моя квартира — трикімнатна, і я заробила на неї своєю власною працею. Та й такі розмови, коли я ще жива й здорова, мене образили. На випадок непередбачених обставин я вже склала заповіт, у якому все своє майно залишила моїй доньці Софії.