Зі своїм першим чоловіком я розлучилася багато років тому. Він добряче вимотав мені нерви! Я довго приходила до тями після цього шлюбу. Безробітний, постійно пропивав мої гроші, навіть не соромився виносити речі з дому. А я терпіла, бо думала про сина. Але коли Петрику виповнилося 12 років, він підійшов до мене, подивився в очі й сказав:
— Мамо, навіщо ти це терпиш? Виганяй його!
Тоді ніби пелена з очей спала. Я вигнала чоловіка без сумнівів і з великим полегшенням. Радість від тієї свободи словами не передати.
Пізніше були залицяльники, але серйозних стосунків я уникала. Боялася знову опинитися в подібній ситуації. Та останні чотири роки були особливо важкими.
Мій син поїхав до Канади працювати і вирішив залишитися там назавжди. Їхати до нього я не хочу — надто пізно звикати до іншого життя. Карантин дався мені важко: ніхто не приходив, я була зовсім одна. Потім стало ще сумніше.
— Знайди хоч якогось друга, щоб було з ким поговорити! — радила мені подруга.
— Але з ким? Дивлюся на однолітків, а вони всі такі немічні й похмурі. Хіба це для мене? Вони не друга шукають, а доглядальницю.
— Так знайомся з кимось молодшим. Ти ж прекрасно виглядаєш!
Ці слова змусили мене задуматися. Якось так вийшло, що чоловік із сусіднього будинку почав до мене заходити. Його звали Іван. Щодня він вигулював собаку в нашому сквері. Розлучений, колишня дружина живе в Італії, а доросла дочка переїхала до його квартири. На вигляд — справжній красень, 49 років. Мені ж, нагадаю, 62.
Ми почали спілкуватися, і він приділяв мені багато уваги: квіти, компліменти, підтримка. Незабаром Іван переїхав до мене. Всі дивувалися, як такий цікавий чоловік звернув на мене увагу. І, не приховую, це мені лестило. Я готувала йому смачні страви, прала і прасувала речі — робила це із задоволенням. Але одного дня він сказав:
— Тобі корисно більше бувати на свіжому повітрі. Може, ти вигулюватимеш мого собаку?
— Ходімо разом, — відповіла я.
— Не думаю, що варто нам занадто часто показуватися разом, — відмахнувся він.
Мене це зачепило. “Соромиться мене?” — подумала я. З часом я зрозуміла, що перетворилася на його прислугу. Вирішила поговорити серйозно:
— Ми повинні ділити обов’язки порівну. Ти можеш і сам вигуляти собаку чи випрасувати свої речі.
— Якщо ти хотіла молодшого й красивого чоловіка, мусиш йому догоджати. Інакше який сенс?
Ці слова стали останньою краплею.
— У тебе є 30 хвилин, щоб зібрати речі й піти! — сказала я.
— Але як? У моїй квартирі дочка з хлопцем живуть!
— Ну, то живіть усі разом!
Я вигнала його без вагань, хоча на душі було сумно. Невже в моєму віці вже не можна знайти справжнє кохання? Як хочеться простої ніжності…