Того дня Назар повертався додому пізніше, ніж зазвичай. Вчителька затримала кількох учнів після уроків, щоб пояснити тему тим, хто не зрозумів матеріал. На вулиці був лютий мороз, і хлопець кутався в куртку, але холод все одно пробирав до кісток. Він мріяв про теплу ванну і гарячу вечерю, яка чекала на нього вдома. Його шлунок голосно бурчав, нагадавши про голод.
Назар поспішав, коли раптом помітив на узбіччі бабусю, яка лежала нерухомо. Він підійшов ближче й обережно торкнувся її за плече. Жінка ледь відкрила очі, але одразу ж знову їх закрила. Вона намагалася щось сказати, але не могла вимовити жодного слова. Хлопець злякався, озирнувся навколо, але поблизу не було нікого. Не гаючи часу, Назар швидко набрав номер свого батька і попросив його терміново приїхати.
Хлопець залишився біля бабусі, поки чекав на допомогу. Коли батько прибув зі швидкою, бабусю негайно забрали до лікарні. Назар дуже переживав за неї й постійно розпитував батька про стан жінки. Батько пообіцяв, що вони обов’язково її відвідають.
Згодом стало відомо, що Вероніка Ігорівна, яку врятував Назар, була колись почесним педагогом. Про цей випадок дізналася міська адміністрація, і хлопця нагородили грамотою за його героїчний вчинок. У школі Назар став прикладом для всіх учнів. Його уважність і небайдужість стали нагадуванням про те, що навіть один вчинок може врятувати життя, і як важливо помічати тих, хто потребує допомоги, в світі, де багато людей стають байдужими.