Баба Зіна завжди була жінкою повною енергії та оптимізму. Її сміх лунав гучніше за всіх, і навіть у свої 80 років вона не зупинялася, залишаючись активною та бадьорою. Але одного дня їй раптом стало зле. Лікарів викликали, але вони не могли знайти причини хвороби. Всі лише розводили руками. Її чоловік, Михайло, почав дуже хвилюватися. Він завжди любив Зіну, хоч і в молодості був не без гріха — часто зраджував її. Михайло був дуже симпатичним, і жінки до нього липли: то Ганна — його перше кохання, то продавчиня, то листоноша.
Зіна все це терпіла, знаючи, що з часом все зміниться. Так і сталося — Михайло постарів і став більш розсудливим. У їхньому шлюбі народилося троє дітей, які виросли і переїхали до міста. Але коли баба Зіна захворіла і лягла в ліжко, діти з онуками повернулися до села, турбуючись за неї. Здавалося, що бабуся ось-ось покине цей світ. Вона не раз казала Михайлові, що в шафі вже готова чорна сукня для її похорону. Це сильно налякало Михайла.
Зіна вже перестала їсти, пила лише воду і не вставала з ліжка. Тоді Михайло вирішив звернутися до місцевої знахарки, яка жила на кінці села. Вона порадила йому трав’яний чай і ще кілька ліків. Михайло приготував напій і почав говорити до своєї дружини:
— Сьогодні випадково зустрів Ганну, — почав він спокійно, — виглядає прекрасно, як дівчинка. В новій сукні ходить, вся світиться, щаслива така.
— Яку Ганну?! Ту саму? — обурилася Зіна.
— Так, — відповів Михайло, — старша за тебе на рік, але така легка, молода просто.
І тут баба Зіна, несподівано для себе, підвелася з ліжка, підійшла до шафи і почала перебирати свої сукні.
— Та ти не переймайся, я пам’ятаю, в якій тебе ховати треба, — сказав Михайло жартома.
— Що? Ти вже мене ховати зібрався? Я гарну сукню хочу, щоб носити кожен день! — вигукнула Зіна.
Михайло тихо радів у собі. Баба Зіна сама того не помітила, як встала на ноги, і до неї повернулися її життєві сили.