Мені 60 років, живу сама. Моя дочка вийшла заміж у 20 років. Іноді мені потрібна допомога, тож я звертаюся або до доньки, або до зятя. Я вже не молода, хоча й не вважаю себе старою. Коли чоловік був живий, усі справи він виконував сам. Але після його смерті життя стало значно важчим.
Зять зазвичай не відмовляє в допомозі, але й радості від цього не виказує. Він завжди погоджується без особливого ентузіазму. Останнього разу, коли я його покликала, він прийшов із невдоволеною посмішкою, привітався і відразу запитав, що потрібно зробити. Я попросила його перенести важкі інструменти до підвалу. Для нього це дрібниця — він здоровий 35-річний чоловік.
Але я помітила, як він почервонів від роздратування. Він злісно сказав:
— Ви покликали мене тільки для цього? Я дві години їхав, щоб затягнути якісь інструменти в підвал? Я вам не вантажник! Ви вже набридли зі своїми наказами.
Я подивилася на нього винним поглядом і тихо відповіла, що не наказую, а прошу, і якщо це складно для нього, то він може цього не робити. Зять узяв сумку з інструментами і мовчки пішов у підвал.
Пізніше я попросила його допомогти з покупками. Ми разом поїхали на базар, він довіз мене додому і залишив важкі сумки на лавці біля під’їзду, готуючись поїхати. Я здивовано запитала, чи не міг би він допомогти підняти їх до квартири. Але він просто сів у машину і поїхав, залишивши мене саму.
Я не очікувала такого. Мені довелося самій нести ці сумки додому, і після цього я цілий тиждень пролежала в ліжку від перевтоми. Я вирішила поскаржитися доньці, але її реакція мене ще більше засмутила. Вона просто запитала:
— А навіщо тобі стільки продуктів?
Я відчула глибоку образу на зятя та доньку. Після цього вирішила більше ніколи не звертатися до них за допомогою. А ще я передумала переписувати свою квартиру на доньку. Тепер я зовсім інакше дивлюся на такі рішення.