Я завжди пишалася своїм сином. Микола з дитинства був найкращим у всьому. Його хвалили вчителі, він постійно представляв школу на олімпіадах. Школу він закінчив із золотою медаллю, а до університету вступив самостійно. На третьому курсі йому вдалося взяти участь у програмі обміну студентами в США.
Повернувшись додому, Микола швидко побудував успішну кар’єру. Він заснував бізнес, одружився й придбав прекрасний будинок. Тоді він оформив цю нерухомість на мене, сказавши, що так буде правильніше. Я завжди йому довіряла і погодилася. Його дружина Наталя стала для мене справжнім подарунком долі. Вона була ніжною, турботливою і завжди намагалася підтримати і сина, і мене.
Через кілька років Наталя народила двійню, а я допомагала їй, як могла. Микола багато працював, його постійно не було вдома. Ще через два роки невістка знову завагітніла. Я бачила, як їй важко, але Наталя старалася, щоб чоловік був нею задоволений.
– Як тобі все вдається? І готуєш, і прибираєш, і з дітками справляєшся, ще й вагітна, – дивувалася я.
– Хочу, щоб Микола мною пишався. Він такий успішний.
Наталя народила онучку. На той час я захворіла, тому вже не могла їй допомагати. Потім почався карантин, і всі ми залишилися вдома. Наталя сильно схудла, виглядала дуже втомленою. Тоді вони з Миколою вирішили найняти няньку.
Так у їхньому домі з’явилася Лєна – молода дівчина, яка щойно закінчила університет. Вона добре знала англійську, а це було важливо для Миколи й Наталі, адже вони хотіли, щоб діти з раннього віку вивчали дві мови. Спочатку Лєна здалася дуже відповідальною. Наталя навіть не підозрювала, яка вона хитра й підступна.
Рік Лєна практично жила в їхньому домі, і всі їй довіряли. Але одного дня Наталя подзвонила мені в сльозах.
– Я застала Миколу з Лєною в нашій спальні. Він навіть не намагався виправдовуватись, – ридала вона.
– Дитино, заспокойся, я зараз до тебе приїду, – сказала я.
Коли я приїхала, Наталя була у важкому стані, довелося викликати швидку, щоб їй зробили заспокійливу ін’єкцію.
З Миколою я сильно посварилася.
– Як ти міг так вчинити? – не стримувала я гніву. – У тебе троє дітей і чудова дружина!
– Мамо, це життя. Таке трапляється, – байдуже відповів він.
– Тобі важко було стриматись?
– Ніхто не говорить, що я хочу піти від Наталі. Але й із Лєною я не хочу розривати стосунки. Наталя має це прийняти.
Наталя розповіла, що він попередив її: розлучатися не збирається, але й від Лєни не відмовиться. Я була шокована.
– Може, заради дітей мені варто змиритися? – питала мене Наталя.
– Ти що! Щоб твої діти бачили, як мама себе не поважає? Жени його з дому!
Наталя послухалася мене, але тоді Микола заявив, що це вона має піти з дітьми, адже будинок належить йому. Це стало останньою краплею.
– Так, дорогенький, ти впевнений, що будинок твій? – спитала я.
– А чий? Ти ж знаєш, що це лише формальність, – відповів син.
– Я вирішила оформити дарчу на Наталю.
– Ти що, здуріла?
– Ні, але ти точно втратив здоровий глузд. Шукай нове житло разом зі своєю Лєною.
Микола страшенно образився, але я зробила так, як вважала за потрібне. Тепер я підтримую Наталю, допомагаю їй із дітьми. Я також вмовила її подати на аліменти, адже самій виховувати трьох дітей нелегко.
Як думаєте, я вчинила правильно?