Вся маршрутка вибухнула оплесками, стоячи вітаючи водія. Захоплююсь такими людьми.
Сьогоднішній ранок розпочався, як завжди. Я їхав на роботу, автобус був переповнений людьми, тихенько грала музика, а водій впевнено керував.
О дев’ятій годині настала хвилина мовчання на честь загиблих у війні. Водій зупинив автобус, вийшов із салону, залишивши двері відкритими.
У салоні запанувала тиша, лише дві літні жінки обурено перемовлялися, навіть не знижуючи голосу.
– Що це за вигадки? Чому ми маємо стояти? Ну, знайшли привід для зупинки, – сказала одна.
– В Росії такого безладу немає, – підтримала інша.
Люди не витримали.
– Якщо вам так добре в Росії, то їдьте туди, тут вас ніхто не тримає.
– Що ви тут сидите, чекаючи? Їдьте до свого Путіна!
Автобус знову рушив, але водій усе чув.
– Подивись, які нахаби! За Союзу такого не було, – промовила одна з них.
– Треба, щоб і тут навели порядок, як у Росії, – додала інша.
Водій зупинив автобус, відчинив двері та спокійно сказав:
– Усі, хто хоче “руського миру”, – виходьте. Гроші за квитки поверну.
Бабусі, бурмочучи щось собі під ніс, вийшли. А люди в салоні почали аплодувати водієві.
Я пишаюся, що в нашому суспільстві є такі люди, які навіть у буденних ситуаціях не бояться відстоювати свої переконання. Цей випадок підняв мені настрій на цілий день.