Рита розплющила очі й зіщулилася. У квартирі було холодно. Вона глянула на годинник: друга ночі. Перевернулася на інший бік і доторкнулася до порожньої половини ліжка — вона була холодною. Це означало, що Саша досі не прийшов додому. Вона сіла на ліжку. Майже десять років щасливого спільного життя, їхній спільний син. Невже тепер чоловік їй зраджує? І не просто зраджує, а робить це відкрито: не відповідає на дзвінки, не приходить ночувати. Раптом вона почула звук ключа в замку. Саша повернувся. Вона підвелася з ліжка і вийшла в коридор.
— Привіт, — прошепотів Олександр. — Чому ти не спиш?
— Ти серйозно? — відгукнулася Рита. — Чому я не сплю? Друга ночі, а мій чоловік тільки прийшов додому. Це нормально?
— Затримався на роботі. Я ж казав тобі, що маю багато справ.
— Саша, ти міг би придумати щось переконливіше.
— Рито, — Саша благально глянув на дружину. — У мене сіла батарея на телефоні.
— Ти був у коханки, так?
— Звідки ти це взяла?
— Думаєш, я вигадую? Твої затримки тривають вже майже два місяці. Що я повинна думати?
Саша лише знизав плечима.
— У мене нікого немає.
— Все. Я більше не хочу це обговорювати. Сьогодні ти спиш на дивані. А завтра ми подамо на розлучення.
— Рито, будь ласка, почекай…
— Я втомилася. Тебе вічно немає. Ти не береш участі у сімейному житті. Я йду спати.
Вранці Олександр пішов на роботу ще до того, як Рита прокинулася. Вона зібрала сина, відвела його до школи, а сама вирушила на роботу. Протягом усього дня її не покидало хвилювання. Подруга Тоня одразу помітила, що щось не так.
— Знову проблеми з Сашею?
— Так. Учора прийшов додому о другій ночі й, як завжди, нічого не пояснив.
— Розлучайся, — заявила подруга.
— А ти розлучилася. І що з того? Щасливішою ти не стала.
— Зате мене ніхто не обманює.
— Не знаю. У нас із Сашею завжди все було добре. Але за останні два місяці він змінився.
— Звісно, блін, — обурилася Тоня. — Він ходить наліво, а ти ще себе звинувачуєш!
— Можливо, ти права. Сьогодні я ще раз із ним поговорю.
Рита повернулася додому й знайшла на кухонному столі записку від Саші.
*”Я не хочу розлучатися, але поки не можу все пояснити. Я йду з дому. Поживу у друзів. Через кілька тижнів повернуся й усе розповім.”*
Рита безсило сіла на стілець. Що тепер робити? Вона нервувала, але нічого не могла змінити.
Минуло десять днів. Була субота. Рита прокинулася о 11-й годині ранку й злякано підскочила. Де Андрій? Зазвичай син будив її близько дев’ятої. Вона швидко зателефонувала свекрусі.
— Андрій у вас?
— Так, усе добре. Саша вже везе його додому. Я думала, він тобі подзвонив, але, мабуть, забув.
— Добре, дякую.
За годину Саша з’явився вдома. Гарно одягнений і з великим букетом червоних троянд.
— Що відбувається?
— Ти забула? Сьогодні наша річниця.
Рита застигла. Усі ці переживання змусили її зовсім про це забути.
— Забула… Але ти обіцяв пояснити все.
— Так, поясню. Ось, це тобі. А тепер збирайся, ми їдемо в ресторан. Адже сьогодні десять років, як ми разом.
Рита все ще була розгублена.
— Саша, ти казав, що все розкажеш.
— Добре, слухай. Я знайшов другу роботу. Останні дні я жив у батьків, щоб зробити тобі справжній сюрприз. Тож сьогодні ми святкуємо, потім гуляємо й катаємося на пароплаві. І це ще не все.
Саша простягнув їй конверт. Рита відкрила його й застигла: там були квитки в Париж.
— Ти зробив це для мене?
— Так. Вибач, що змусив тебе переживати, але я завжди кохав лише тебе.
— Я тебе теж кохаю, Сашо. Ти найкращий чоловік у світі.