Мені було 17 років, коли мама вдруге вийшла заміж. Відтоді я опинилася на другому плані — їхні нові стосунки займали весь їхній час, і до мене їм не було діла. Я могла зникнути на тиждень, жити у подруги, а потім повернутися додому, і ніхто навіть не запитав би, де я була. Головне — жива, і то добре.
Через рік у мене з’явився хлопець. У нього була велика компанія друзів, з якими ми разом ходили на дискотеки, їздили до моря чи в гори. Молодість, веселощі, безтурботність — здавалося, що більше нічого й не треба. Але сам хлопець, попри всю його харизматичність, був доволі неврівноваженим. Особливо, коли випивав: сперечався, провокував конфлікти, а від мене вимагав абсолютного підкорення. Я почувалася, ніби у клітці.
Батькам я була не потрібна, а хлопець користувався моєю залежністю від нього. Я вже серйозно думала про те, щоб усе кинути й почати нове життя самостійно, але не знала, з чого почати.
Одного разу ми великою компанією вирушили в похід. Нас зібралося близько 20 людей — друзі, знайомі, знайомі знайомих. Серед усіх виділявся невисокий, кремезний хлопець на ім’я Ярослав. Він був тихим і нічим особливим не привертав уваги.
Під час походу, як зазвичай, чоловіки займалися м’ясом і наметами, дівчата готували закуски. Я помітила, що Ярослав час від часу поглядав у мій бік, але не надала цьому значення. До вечора всі добре повеселилися, а мій хлопець, як завжди, почав сваритися, сперечатися, наказувати мені, що робити. Він мене так втомив, що я просто пішла в ліс і сіла на пеньок, задумавшись про своє життя. Я зрозуміла, що більше не хочу цього терпіти й мушу щось змінити.
До мене підійшов Ярослав, попросив дозволу сісти поруч. Ми почали розмовляти. Я розповіла про себе, про те, як почуваюся втомленою й розгубленою. Він виявився військовим, який був у відпустці перед відправленням у нове місце служби. Ми проговорили кілька годин, сміялися, обговорювали життя. Було так легко й затишно, що я навіть забула про всі свої проблеми.
Наступного вечора, після походу, коли мене вже привезли додому, Ярослав несподівано підійшов до мене біля під’їзду, присів поруч і запитав: «Вийдеш за мене заміж? Мені потрібна дружина, а ти симпатична, весела, господарська. Удвох веселіше буде їхати в нове місце». Я була вражена, але, подивившись у його очі, побачила там надію. Я подумала: «А що мені втрачати?» і відповіла: «Вийду».
Ми розписалися дуже швидко. У мене залишилася світла сукня з випускного, і в ній я пішла до РАЦСу. Святкували вчотирьох — я, Ярослав, мама й вітчим.
Наше сімейне життя почалося. Ярослав виявився прекрасним чоловіком — уважним, турботливим, справжнім захисником. Він оберігав мене, ніколи не дозволяв підіймати важке, а я намагалася створити затишок у нашому домі.
Так, життя військового не цукор, але Ярослав служив у місті, а не в глухому гарнізоні, і це дуже допомогло нам. Я знайшла роботу продавцем, потім здобула вищу освіту завдяки його підтримці. У нас народився син, якого Ярослав дуже любить.
Ми разом уже 15 років, і я щаслива. Часом думаю: «А що було б, якби я тоді відповіла йому відмовою?» І від цієї думки мене кидає в холодний піт. Я вдячна долі за те, що вона привела мене до Ярослава, і щаслива, що тоді зробила правильний вибір.