Якось похмурого п’ятничного вечора, як зазвичай, я поверталася додому з автобусної станції. Там я побачила худорлявого хлопця років дев’ятнадцяти в обгорілій уніформі. Його сумка, нашивки та берет одразу видали в ньому військового.
Поки ми всі чекали на посадку в мікроавтобус, контролер грубо наказала йому придбати квиток. Хлопець мовчав, напевно, соромлячись просити про особливе ставлення. Я не витримала й запитала контролерку, чи вона не бачить, що перед нею стоїть герой.
Її байдужий погляд і різка відповідь викликали в мене обурення, але марна суперечка нічого не змінила. Найбільше вразила байдужість людей, які стояли за нами в черзі. Ніхто навіть не спробував підтримати хлопця.
Я вирішила діяти. Віддала свій квиток йому, а собі купила інший. Під байдужі погляди пасажирів ми зайшли в автобус. Хлопець подякував мені тихим голосом, але його очі говорили значно більше.
Він кашляв всю дорогу, і кожен його кашель нагадував про жахіття, через які він пройшов. Коли автобус під’їхав до його зупинки, я голосно подякувала йому за службу.
Хлопець відповів, віддавши мені честь і поклавши руку на серце. Потім він розвернувся й пішов.
Того вечора я довго не могла заспокоїтися, розмірковуючи про байдужість і грубість, з якими нерідко стикаються ті, хто ризикує своїм життям заради нас. Вони заслуговують на нашу повагу, вдячність і підтримку.
Я продовжую молитися за того мовчазного героя, сподіваючись, що він повернеться додому цілим і неушкодженим, у затишок і безпеку.