Коли Дімі був лише рік, він залишився сиротою. Стара нянечка, суворо сказавши: “Нічого його пригрівати!”, не дала йому тепла. Я працювала в будинку малятка й часто плакала через долі дітей, хоча чоловік просив мене звільнитися, бо це сильно впливало на мій емоційний стан. Але я не могла піти, адже хто б ще любив цих дітей так, як я?
Одного вечора з лікарні зателефонували й повідомили, що до нас привезуть однорічного хлопчика, який став сиротою через аварію. Діма був дуже наляканий, але не плакав – просто тихо каталися сльози по його щоках. Мені стало його дуже шкода, і я взяла його до себе на ніч, щоб заспокоїти, але він уві сні продовжував здригатися, а його серце билося швидше.
Нянечка суворо наказала мені не “пригрівати” його, але я не могла залишити його без підтримки. Ми грали разом, і це стало причиною мого звільнення – мене звинуватили в “профнепридатності” за особливе ставлення до дитини.
Я не змогла розлучитися з Дімою, тому запропонувала чоловікові його усиновити. Він погодився, і ми забрали хлопчика додому. Так я вперше стала мамою.