Віктор поспішав до бабусі в село, адже останні кілька років він взяв на себе всі турботи про неї. Його батьки були зайняті своїми справами: батько працював, а мати доглядала свій сад і город. Вона приїжджала до бабусі не частіше ніж двічі на місяць.
— Ну я ж найменше зайнятий, — усміхався Віктор. — Досі сім’ї не маю, хоча вже 36 років, а ви то на городі, то у відрядженнях, то ремонт затіяли на пів року.
— Бабуся тебе обожнює, — відповідала мати. — Вона вже нас і не кличе, бо знає, що ти і продукти привезеш, і по господарству допоможеш, і на вихідні в гості приїдеш.
— Я теж її люблю, — із задоволенням згадував Віктор. — Я ж усе дитинство проводив у неї на канікулах. А потім, як пішов на службу, рідко вдавалось навідуватись. Потім робота, поїздки за кордон на заробітки. От тепер час віддавати борги.
— Гуляв ти у нас довго, — зітхнула мати. — І досі не можеш завести сім’ю. А треба, вже давно пора. Дітей завести, бо потім уже буде пізно.
Дорогою Віктор згадав, як одного разу, коли йому було 18, він закохався у дівчину з сусіднього села. Алла була тихою, скромною, але надзвичайно милою. Їхні зустрічі тоді були палкими й хвилюючими. Але коли він пішов на службу, усе обірвалося. Пізніше він дізнався, що у Алли був інший хлопець, який повернувся з відрядження і влаштував сцену ревнощів.
Під’їжджаючи до ґрунтової дороги, Віктор побачив, як на узбіччі голосувала дівчина. Він зупинився, вирішивши підвезти її.
— Мені до Зеленого треба, підвезете? — запитала вона дзвінким голосом.
— Сідай, підвезу.
Вони їхали ґрунтовкою, і Віктор раз у раз поглядав на дівчину. Її обличчя здалося йому знайомим, навіть рідним. Щось у ній було таке, що нагадувало минуле.
— Ти живеш там чи в гості їдеш? — поцікавився він.
— Живу. Їду додому після екзаменів. Навчаюсь у медичному коледжі. Вдома хоч і роботи вистачає, але добре. Мама чекає, — відповіла вона з усмішкою, від якої Віктор оторопів. Це була усмішка Алли!
— А ти не Тарасюк часом? — спитав Віктор.
— Ні, Семеняк. Але Тарасюк — це прізвище моєї мами в дівоцтві.
У Віктора перехопило подих. Він глибоко зітхнув і спитав:
— А скільки тобі років?
— Скоро вісімнадцять.
Віктор знову поглянув на неї й помітив на щоці знайому родимку — точно таку ж, як у нього самого. Його охопили неспокійні думки.
Повернувшись до бабусі, Віктор запитав її про Аллу. Бабуся згадала, що та незабаром після його від’їзду вийшла заміж за свого хлопця.
Цілий день Віктор не міг знайти собі місця. Його не покидала думка, що дівчина, яку він підвозив, могла бути його дочкою. Вік збігався, а та родимка на щоці ще більше підтверджувала його підозри.
Наступного дня Віктор вирішив повернутися до сусіднього села й дізнатися правду. Він побачив Аллу на подвір’ї, підійшов і попросив поговорити.
— Навіщо ти прийшов? Що тобі треба? — спитала вона.
— Мені потрібно знати… Ця дівчина, твоя донька… вона моя? — нарешті наважився Віктор запитати.
Алла спершу мовчала, а потім із сумом зізналася:
— Так, вона твоя. Але, прошу тебе, не кажи їй про це зараз. Вона все життя вважала іншим чоловіка своїм батьком. Дай їй час.
Віктор був приголомшений, але водночас відчув радість і полегшення. Він обійняв Аллу і пообіцяв:
— Я не збираюся нікуди йти. Я залишуся поруч і допоможу вам.