Нещодавно я подружилася зі сліпою бабусею. Зустріла її випадково на вулиці. Вранці я відвела дитину в садок, а потім зайнялася своїми справами. Раптом помітила літню жінку, яка йшла мені назустріч. В руці вона тримала тростинку, якою постійно простукувала землю. Раптом вона сповільнила кроки і зупинилася, тож я підійшла до неї, щоб дізнатися, чи все гаразд, і запропонувала свою допомогу. Бабуся відповіла, що йде в магазин за продуктами, і я, звичайно, запропонувала їй допомогу. Вона з радістю погодилася, і я взяла її під руку.
Коли ми йшли, мені стало зрозуміло, що вона сліпа. В її очах панувала повна темрява, і вона вже багато років не бачила світла сонця. Незважаючи на це, бабуся регулярно виходила на вулицю, навіть у дощову погоду чи взимку. Вона завжди відвідує найближчий супермаркет і іноді навіть аптеку, де сама купує потрібні ліки. Я була вражена, що вона, незважаючи на свою недугу, вільно пересувається по людних вулицях мегаполісу, де на кожному кроці може бути небезпека, особливо поблизу шосе.
Бабуся розповіла мені, що у неї є чоловік, який хворіє на ноги і майже ніколи не виходить з дому. У них двоє дітей, які регулярно відвідують і телефонують, але живуть окремо. Мене це також здивувало: якби у мене була сліпа мати, я б не залишила її одну і завжди була б поруч.
Бабуся вже багато років сліпа, але вона знає напам’ять кожен камінь і кожен кущ на своєму шляху. За її словами, їй не потрібна допомога соціального працівника; вона самостійно готує і прибирає в домі. Працівники супермаркету зустрічали її з усмішкою — всі знали її і завжди допомагали збирати продукти. Цього разу я теж допомогла їй.
Раніше я думала, що жити без зору неможливо, а виявляється, люди можуть не лише виживати, але й насолоджуватися своїм невидимим життям. Бабуся стала для мене прикладом сили духу та життєлюбства.