Хлопчик дивився у вікно і питав у бабусі:
— Бабусю, коли ми вже підемо на вулицю?
— Сьогодні холодно, дорогий, підемо наступного разу, — відповідала жінка, пояснюючи, що в неї багато справ. Олена Петрівна працювала вдома, в’язала шапки й шарфи на замовлення. В цей момент їй треба було дов’язати комплект — шапку, рукавиці й шарф. Однак онук наполегливо просив піти на прогулянку.
— Ну добре, добре, ти мене вмовив, підемо, але ненадовго, бо на вулиці холодно, і мені треба працювати, — зітхнула вона.
Вони вийшли на безлюдну вулицю, адже всі сховалися по домівках від холоду. Іллюша весело бігав туди-сюди, а жінка вже відчувала, як промерзла.
— Підемо додому, Іллюша, захворіємо ж, трохи погуляли, і вистачить, — сказала бабуся, але хлопчик не слухав. Він сховався в дитячому лабіринті й затих. Жінка почала його кликати, але відповіді не було. Нарешті вона підійшла ближче і почула:
— Бабусю, тут лялька лежить, давай заберемо її.
Олена Петрівна зайшла в лабіринт і побачила сумку, з якої доносився слабкий писк. Її серце стислося від страху. Відкривши сумку, вона виявила маленьке дитя, загорнуте в тонку пелюшку, що вже почало синіти від холоду. Жінка схопила маля, притисла до себе, намагаючись зігріти, і тремтячими руками викликала швидку допомогу.
Швидка приїхала разом із поліцією. Дитину негайно відвезли до лікарні, а Олена Петрівна з онуком залишилися давати свідчення. Вона розповіла, що це онук знайшов малюка, а без нього вона б навіть не почула плачу. Поліцейський похвалив Іллю:
— Молодець, хлопче, так тримати!
Олена Петрівна не могла зрозуміти, як хтось міг покинути свою дитину, а поліцейський лише зітхнув:
— На жаль, таке часто трапляється: дітей викидають, підкидають. Ми вже звикли до цього.
Жінка попросила зателефонувати до лікарні й дізнатися, як там дитина. Поліцейський повідомив, що малюка оглянули, і хоча він мав невелике переохолодження, з ним усе буде гаразд. Але якби знайшли його пізніше, дитина могла б не вижити.
Наступного дня Олена Петрівна вирішила дізнатися більше про долю малюка. Вона зателефонувала до лікарні, але спочатку їй відмовлялися щось розповідати:
— А ким ви доводитеся дитині?
— Ніким, — відповіла жінка, — просто це ми з онуком знайшли маля.
— Ах, це ви, рятівники! Це дівчинка, і з нею все добре, — сказала працівниця вже іншим тоном. — Ви можете її відвідати, принесіть памперси й суміші для новонароджених.
На наступний день Олена Петрівна з Іллюшею пішли до лікарні, принісши всі необхідні речі. Вони побачили маля — маленьку і милу дівчинку. Жінка принесла з собою шарф, зв’язаний власноруч, і вкрила ним дитину, побажавши їй щастя.
Згодом дізналися, що дівчинку назвали Софія, її біологічну матір позбавили батьківських прав, а дівчинку удочерила бездітна пара. Минуло 18 років. Олена Петрівна постаріла, але залишалася активною. Вона пекла улюблений пиріг для онука, який пообіцяв приїхати з сюрпризом.
Коли Ілля приїхав, він привів дівчину:
— Бабусю, познайомся, це Софія, моя наречена! Ми з нею, як дві половинки одного цілого.
Олена Петрівна була вражена. Софія зняла шарф, і жінка побачила той самий шарф, що колись подарувала знайденій дівчинці. Виявилося, що Ілля врятував свою майбутню дружину ще в дитинстві. Це було диво, яке зв’язало їхні долі.