Роман ніколи не вірив у силу ікон. Тому, коли його мама, Марина Петрівна, принесла іконку та повісила її біля вхідних дверей його нової квартири, він лише посміхнувся.
— Мені так буде спокійніше. Іконка не дасть увійти нікому з поганими намірами, — сказала вона.
Роман не заперечував вголос, хоча подумав: «Нехай буде. Головне, щоб мама не хвилювалася». Минув рік. За цей час у молодої сім’ї народився син, Антошка — спокійний, здоровий хлопчик. Мама Романа могла приходити допомагати лише у вихідні через роботу, а теща, хоч і не працювала, майже не навідувала дочку. Одного разу, після народження онука, вона прийшла й швидко пішла, сказавши, що їй стало зле в квартирі.
Відтоді вона навідувалася лише зрідка на короткий час, але Людмила й сама справлялася, бо Антошка був дуже спокійною дитиною. Коли сину виповнилося півроку, сусіди почали ремонт, і весь будинок тремтів від звуку перфоратора. Одного разу прийшла мама Людмили й раптом сказала:
— Як у вас тут стало добре! Дай мені онука. Ох, який богатир! Тепер бабуся приходитиме частіше!
І вона стримала свою обіцянку, почала приходити майже щодня. Але Роман відчув, що щось змінилося: дружина стала чіплятися до нього через дрібниці, син почав часто вередувати й нервувати без жодної причини.
Роман поділився своїми тривогами з мамою.
— Перевір, чи іконка на місці, — порадила вона.
— Немає її, — відповів Роман, перевіривши.
— Купи таку ж і поверни на місце, — сказала мати. — А далі сам вирішуй.
Роман купив нову іконку та повісив її на те саме місце. Наступного дня йому зателефонувала дружина:
— Ром, мама тільки зайшла до нас, як відразу відчула себе зле і пішла.
— А як Антошка?
— Поїв, грається з іграшками. Ніяких примх. І ще, Ром, приходь сьогодні раніше. Я за тобою скучила…
Роман відклав телефон і відкинувся в кріслі. «Це не може бути просто збігом! Треба подякувати мамі…»