Ірина живе з чоловіком та сином у великому приватному будинку в котеджному містечку; вони переїхали сюди десять років тому, коли тільки-но всиновили сина. Ірині зараз 45 років, а її чоловікові Анатолію — 50; вони не могли мати власних дітей, тож усиновили сина Ірининої подруги, яка раптово пішла з життя. Так і прожили разом 10 років у цьому будинку: свіже повітря, дитячі майданчики, спортзони і навіть кілька кортів для гри.
Одного ранку Ірина вийшла у двір, щоб полити свої улюблені квіти. Раптом біля паркану вона побачила незнайомий дитячий візок. Спершу подумала, що його залишив хтось із друзів сина, але, підійшовши ближче, зрозуміла, що щось не так: візок був старий і зношений, схоже, що в ньому возили не одну дитину.
Ірина зазирнула всередину і дуже здивувалася. У візочку лежала дитина, загорнута в ковдру. Вона обережно взяла малюка на руки і пішла до будинку. Зайшовши всередину, Ірина гукнула:
— Толік, викликай поліцію!
— Що сталося, Іришко? Знову паркан зламали? — почувся його голос з другого поверху.
— Ні, цього разу підкинули дитину!
Анатолій швидко спустився вниз і почав хвилюватися:
— Як можна було покинути дитину просто на вулиці? А раптом ми поїхали? Або собака, страшно й подумати!
— Толику, заспокойся, нічого надприродного. Підкинули дитину на ділянку, добре хоч не на смітник!
Анатолій зібрався з думками і викликав поліцію; Ірина тим часом відправила його в магазин за підгузками та дитячим харчуванням. Вона знайшла старі дитячі речі сина і обережно сповила малюка. Це виявилася дівчинка, на вигляд — місяців чотирьох-п’яти.
Коли Ірина знімала ковдру, з неї випала записка. Коли малюк був вже доглянутий, Ірина присіла та почала читати:
“Будь ласка, подбайте про мою дитину. У мене зовсім немає коштів, щоб утримувати її. Дівчинку звуть Світлана, їй три з половиною місяці, народилася 29 квітня. Прошу, не віддавайте її до дитячого будинку: вона гарна, весела й привітна. Усі документи під матрацом коляски. Пробачте мене!”
Ірина була приголомшена: народити дитину, піклуватися про неї, а потім підкинути комусь невідомому… А що якби тут жили недобрі люди? Незабаром приїхала поліція, а Анатолій все ще ходив колами у дворі, повторюючи:
— Як це можливо? Це неймовірно!
Ірина вже не звертала на чоловіка уваги, бо знала: в критичних ситуаціях він часто поводиться як дитина. Поліція опитала всіх сусідів, але, як і очікувалося, ніхто нічого не бачив.
Згодом Ірина звернулася до своєї найкращої подруги, щоб та допомогла з процесом удочеріння дівчинки. Матір Світлани знайшли, і вона написала офіційну відмову. Так Ірина вдруге стала мамою. Минуло п’ять років, і в родині Ірини та Анатолія панує злагода й любов. Толя дуже прив’язаний до маленької і з любов’ю називає її Принцесою!