Оксана сиділа на кухні з телефоном у руках, обіймаючи маленьку донечку, яка дивилася на неї розгубленими очима. Два дні тому її мама, Галина, вийшла з дому і досі не повернулася. Оксана не могла знайти собі місця — думки заповнювали її розум, серце стискалося від страху. Мати завжди була такою надійною, доброю, завжди поверталася вчасно, а тут — мов крізь землю провалилася.
Не витримавши більше самотності й відчаю, Оксана написала пост: “Допоможіть знайти матусю… Плачу, кричу про допомогу! Людоньки, невже важко поділитися?” Сподівалася, що хоча б хтось із знайомих чи сусідів щось бачив або чув.
Її повідомлення швидко розійшлося по соціальних мережах. Люди почали писати, підтримувати, залишати слова надії. Хтось організував групу пошуку, хтось роздруковував і розвішував оголошення з фотографією Галини. Через день до Оксани прийшли незнайомі люди — волонтери, які приїхали з сусідніх міст, готові допомогти. Вони організували пошуки в найближчих лісах і полях, обстежували кожен закуток, де могла б опинитися Галина.
Нарешті, пізно ввечері другого дня, надійшла звістка. Її мама була знайдена на околиці лісу, де зупинилася через проблеми з пам’яттю. Втомлена, але жива, вона зустріла доньку зі сльозами на очах, не розуміючи, що з нею сталося.
Оксана зрозуміла, що світ сповнений добрих людей, готових допомогти. Її серце знову відчуло спокій, адже найважливіше — матуся була знову поряд.