Одного зимового вечора лісник Федір, зачинивши всі двері, сидів у своєму маленькому будиночку, як раптом почув дивні звуки з вулиці. Відчинивши двері, він побачив виснажену вовчицю, яка ледве трималася на ногах і вила від голоду. Йому стало її шкода, і, не довго думаючи, Федір дістав шматок м’яса, що залишився з вечері, і кинув його вовчиці. Як досвідчений знавець лісу, він розумів, що тварині, яка наважилася просити їжу в людини, живеться нелегко.
З того часу вовчиця стала щоденним гостем Федора, а він регулярно залишав їй шматок м’яса. Почувши про це, селяни обурилися, але Федір не звертав на них уваги, розуміючи, що голодний звір міг би принести багато біди. Проте через два місяці вовчиця перестала навідуватися, і Федір відчув легкий сум, адже він звик до неї.
Одного дня він почув знайомі звуки і, вийшовши з будинку, побачив свою стару знайому. Біля неї стояли два маленькі вовченята. Вони мовчки дивилися на лісника, і їхні очі виражали подяку. Федір зрозумів, що вона приходила до нього за їжею для своїх малят. Цього разу він бачив їх востаннє. Зграя вирушала в інші місця.
З того часу Федір часто підводився, почувши звуки, схожі на виття його знайомої вовчиці, сподіваючись побачити її знову. Він довго пам’ятав свою подругу і чекав, що вона колись повернеться разом із дорослими вовками.