Я живу в Чехії. Щоранку їжджу на роботу чудовими дорогами на зручному автобусі з м’якими сидіннями, який завжди приїжджає за розкладом. Це дозволяє мені спокійно планувати свій день. Я мешкаю в країні, де більшість людей вважають себе атеїстами, проте тут є розвинений автомобільний сектор і чимало всесвітньо відомих брендів.
На роботі від мене не вимагають нескінченно заповнювати звіти чи проходити обов’язкові атестації, змагаючись із колегами за якісь підвищення. Мені довірили власний клас із прекрасними учнями, яких я щиро люблю. Вулиці мого міста мають назви на кшталт “Липова”, “Шкільна”, “Курортна”, а головна площа є серцем міста. Ввечері я можу повертатися додому без страху за свою безпеку.
Я із задоволенням слухаю музику чеських композиторів, як відомих мені раніше, так і тих, кого відкрила для себе тут. У мене є можливість відвідувати семінари й майстер-класи, добровільно підвищувати свою кваліфікацію, і все це оплачується моєю роботою. Педагогічні ради проходять легко, з жартами й доброзичливою атмосферою. Коли я йду по вулиці, незнайомі школярі вітаються зі мною словами “Доброго дня”.
Моя зарплата в Чехії — це те, про що я могла тільки мріяти в Україні. Моя освіта тут цінується. У мене з’явилася можливість подорожувати, чого я ніколи б не досягла на батьківщині. Мій син нарешті із задоволенням ходить до школи, і це тішить мене як маму.
Я живу в будинку, де чистий під’їзд, теплі стіни й опалення, яке можна регулювати в кожній кімнаті. Вид із вікна дарує естетичну насолоду. Дощова вода відводиться під землю, а газові труби заховані в стінах. Тут сортують сміття, а біля контейнерів завжди чисто. Мені не потрібно щомісяця знімати показання лічильників або впускати в квартиру комунальних працівників — усі перерахунки компанії виконують автоматично й самі повертають надлишок коштів. Я знаю, що якщо щось трапиться, за кілька хвилин приїдуть екстрені служби й допоможуть.
В Україні я відчувала постійну депресію. Причинами цього були:
– низька зарплата;
– відчуття, що ти весь час щось винен;
– неможливість купити гарний одяг чи речі;
– відсутність можливості подорожувати;
– розбиті дороги та старі маршрутки;
– постійне хамство й грубість оточуючих;
– зруйновані будинки з облупленими стінами, які покривалися цвіллю через дощі;
– необхідність постійно ходити по різних установах для вирішення бюрократичних питань;
– погані шкільні оцінки мого сина і його небажання навчатися;
– відсутність шансів добитися справедливості в суді;
– постійне відчуття незахищеності.
Кажуть, що місце проживання не має значення, адже ти всюди береш із собою самого себе. Але чому ж тут, у Чехії, я нарешті відчула себе людиною?
Мені боляче усвідомлювати, що в моїй рідній країні люди змушені щодня боротися з труднощами, вирішувати проблеми, які не роблять їх щасливими, замість того щоб облаштувати навколо себе життя, яке приносило б радість і спокій.