Ми з Алісою познайомилися на дні народження нашого спільного друга. Вона була надзвичайно гарною дівчиною, як зараз модно говорити — доглянутою. Довге розпущене волосся, густі вії, пухкі губи — виглядала просто ідеально. І понеслося у нас!
Я живу один у невеликій квартирі, що дісталася мені від прабабусі. Зустрічалися ми в мене вдома, але Аліса ніколи не залишалася ночувати, пояснюючи це тим, що мама не схвалить. Вона навчалася на денному відділенні інституту, а жила разом із мамою за три квартали від мого будинку. Через кілька місяців стосунків запросила мене до себе в гості й познайомила з мамою. У їхній оселі панували чистота й затишок, у повітрі витав аромат домашніх пиріжків. Тоді я мимохіть задумався, як Аліса зі своїми довжелезними нігтями взагалі справляється з хатніми справами. Але ці думки швидко розвіялися. Я вирішив, що кращої дружини мені просто не знайти, і зробив їй пропозицію.
Ми одружилися, і Аліса переїхала в мою маленьку, але власну квартиру. Здавалося б, ось воно — щастя: живи й радій! Я працював багато і старанно, а Аліса мала створювати затишок удома. Принаймні так я думав. Але вже на третій день після весілля зрозумів, як сильно помилявся. Повернувшись додому з роботи, я виявив у холодильнику порожнечу — ні супу, ні другої страви. Натомість на журнальному столику залишки замовленої піци, кругом крихти й лушпиння від насіння. Аліса сиділа на дивані, закинувши ноги на той самий столик, і підпилювала нігті.
— Аліса, люба, а що в нас на вечерю? — здивовано запитав я. У відповідь почув:
— Доїдай піцу, я тобі залишила.
Мене це вразило, але я вирішив поки не влаштовувати скандалу. Подумав: весілля, нове життя, все ще стане на свої місця. Але минув тиждень, і нічого не змінилося. Я продовжував сам добувати собі їжу після важких робочих днів. У кутах квартири валялися клубки пилу, а ліжко залишалося незастеленим. Моя терплячість почала вичерпуватися.
— Аліса, розкажи, чим ти займаєшся після інституту? — запитав я.
— А що? — здивувалася вона. — Після лекцій ми ходимо з дівчатами в кафе. Додому приходжу втомлена, вмикаю комп’ютер. Там повно повідомлень — треба відповісти, поспілкуватися, нові фото лайкнути. І себе до твого приходу в порядок привести.
Мене це розлютило. Я грюкнув дверима й пішов ночувати до друга. Думав, вона зрозуміє, подумає над своєю поведінкою. Наступного дня, повернувшись із роботи, я побачив чисту квартиру й смачну їжу. Зрадів, обійняв її:
— Аліса, кохана, прости мене! Тепер усе буде добре!
Але вона лише глянула на мене й відповіла:
— Я тут до чого? Це мама приходила. Я ж не збираюся власноруч мити підлогу. Вона пообіцяла навідуватися щотижня.
Ці слова стали останньою краплею. Я зібрав її речі, склав у валізу, відніс у машину, потім повернувся, вивів її з квартири й відвіз назад до мами.
Я хотів прожити з цією жінкою все життя, ростити з нею дітей, але зрозумів, що її мама не впорається з усім цим, коли їй стукне 80. Так, через два тижні після весілля ми розлучилися. Тепер я боюся одружуватися знову — а раптом трапиться така ж?