Ближче до полудня сонце припікало так, що Рита витерла з чола піт. Вона відклала сапку до стовбура яблуні й попрямувала до хати. Однак, пройшовши кілька кроків, зупинилася й обернулася — залишилося зовсім небагато. Вирішила, що завтра встане раніше й закінчить підгортати картоплю.
По дорозі до будинку її увагу привернули кілька бутонів троянд, які ось-ось мали розпуститися. Усміхнувшись, вона подумала про те, що мати даремно переживала: троянди зацвітуть і наповнять сад ніжним ароматом.
Коли Рита дійшла до двору, її слух привернув гучний сміх і чоловічі голоси. Під дерев’яним навісом біля старенького столика, зробленого покійним батьком, сиділи її брат Віталій і незнайомий чоловік. Мати, як завжди, накривала на стіл.
– Ось вона! Ось! – підвівся брат і радо розкрив обійми.
Віталій обійняв сестру й відразу представив її гостю:
– Це моя улюблена сестричка! А це Владислав.
Чоловік підвівся, трохи стримано простягнув руку:
– Дуже приємно, Владислав.
– Маргарита, – відповіла Рита.
– Доню, сідай з нами за стіл, – запросила мати, розставляючи тарілки.
– Я зараз, мамо, – відповіла Рита й пішла до хати.
Прийнявши душ, вона одягла свій улюблений жовтий сарафан, розчесала чорне, мов смола, волосся й повернулася на подвір’я.
Віталій і Владислав про щось захоплено говорили, але коли побачили Риту, обидва замовкли. Особливо Владислав, який аж рота відкрив, побачивши її без косинки й у яскравому вбранні.
– Давай до нас, сестричко, – посміхнувся Віталій.
Під час обіду Владислав із захватом їв овочеве рагу, інколи хитав головою.
– Щось не так? – жартома запитала Рита, усміхаючись куточком вуст.
– Навпаки, дивовижно! – відповів чоловік, відводячи погляд. – Тітко Ніно, пиріжки просто неймовірні!
– Це все Рита. Я вже рідко готую, серце підводить, – пояснила мати.
Владислав уважно подивився на Риту:
– Тобто це ви приготували? У вас талант!
Рита зніяковіла, але відповіла:
– Звичайна страва, нічого особливого.
Розмова продовжилася, і Владислав дізнався, що Рита незаміжня.
– Як? Така красива й самотня? – щиро здивувався він.
– Ну, чоловіки не на красу дивляться, а на мої кілограми, – з усмішкою відповіла Рита. – Один наважився, але ненадовго його вистачило.
– Даремно ви так. З вашого обличчя можна писати картини, – сказав Владислав, чим остаточно збентежив її.
**…**
Осінь змінилася сніжною зимою. Якось увечері Рита повернулася додому й побачила незнайому машину біля двору. У хаті сидів кремезний чоловік, якого мати частувала борщем.
– Добрий вечір, – сказала Рита, простягаючи руку.
– Доброго вечора, Рито. Я Микола, – привітно відповів чоловік.
За столом Микола жваво розповідав про себе й не приховував симпатії до Рити. Після вечері він сам прибрав зі столу, чим викликав здивування в господині.
**…**
Два тижні Микола гостював у Рити та її матері. Поступово він став частиною їхньої родини. Одного вечора, гуляючи засніженим садом, Микола зізнався Риті в коханні. Їхні почуття розквітли, як троянди влітку.
**…**
Незабаром Микола попросив Ритину руки, і вони разом переїхали до міста. У Миколиному будинку панував затишок, а тепер, із появою Рити, він став справжнім домом.
Через кілька місяців вони привезли матір до себе. Її обійняли тепло й щиро, немов рідну. Так Ніна стала частиною нової великої родини, а Рита знайшла своє довгоочікуване щастя поруч із коханим чоловіком.