– Сашко, привіт, приходь на наше місце о шостій. Нам треба поговорити.
– Привіт. Нарешті чую твій голосок! Я так за тобою скучив. Закінчилися ваші заняття, чи як там це називається?
– Ні, але я маю дещо сказати…
– Ти така серйозна. Настусю, щось трапилося?
– Не питай, просто приходь…
Олександр відчував тривогу. Його кохана Настя поїхала на курси в інше місто, і вони не бачилися майже місяць. А тепер вона повертається на вихідні й поводиться дивно.
**…**
За десять хвилин до шостої Олександр уже був у маленькому кафе, де вони завжди зустрічалися. Він замовив круасани і каву для себе й Насті. Рівно о шостій двері відчинилися, і вона увійшла.
Олександр навіть не впізнав її. Настя виглядала серйозною, відчуженою. Вона сіла за стіл, лише кивнувши у відповідь на його спробу обійняти.
– Ну, розповідай, – обережно почав він, намагаючись зрозуміти, що відбувається.
Настя подивилася йому прямо в очі.
– Сашко, я ніколи тебе не обманювала. І зараз теж не хочу брехати. Вибач… Але я покохала іншого. Ми як дві половинки одного цілого. Я їду з ним. Назавжди.
Олександр відчув, як у нього холоне серце.
– Що? Як? Настю… – він насилу вимовив, але слова звучали безнадійно.
– Пробач, але я не можу вчинити інакше, – сказала вона.
– Якщо це зробить тебе щасливою… – почав він, хоча сам не міг у це повірити.
Настя встала, поцілувала його в щоку і швидко вийшла. Біля дверей її чекав чоловік у сорокових із борідкою. Він коротко кивнув Олександру, ніби вибачаючись.
Сашко залишився сидіти, приголомшений. Він доїдав круасани й пив холодну каву, намагаючись усвідомити, що сталося.
**…**
Вийшовши на вулицю, він сів на лавку. Погода погіршилася, небо затяглося хмарами, як і його думки.
– Не сумуй, – раптом почувся голос поруч.
Олександр здивовано обернувся. На лавці біля нього сидів літній чоловік із доброзичливою усмішкою.
– Не твоя вона, – сказав старий. – Пішла б рано чи пізно. У неї інший шлях.
– Ви хто? – запитав Олександр.
– Я сидів за сусіднім столиком і чув усе, – відповів дідусь.
Олександр не міг пригадати, щоб бачив його у кафе, але сперечатися не став.
– Послухай мене, хлопче, – продовжив старий. – Твоє щастя ще попереду. Скоро ти зустрінеш ту, яка стане твоєю долею. А зараз відпусти минуле й побажай їй щастя. Тоді й твоє знайдеться.
Дідусь підвівся й пішов, залишивши Олександра наодинці зі своїми думками.
**…**
Через кілька тижнів сестра запросила його на новосілля. Її квартира виявилася чудовою, із гарним ремонтом, виконаним дизайнером.
– Сашко, познайомся, це Оля, наш дизайнер. Вона зробила з цієї квартири справжній шедевр, – представила сестра невисоку, світловолосу дівчину.
Коли їхні руки торкнулися під час вітання, Олександр відчув тепло й спокій. Йому не хотілося відпускати її руку, і, здавалося, Оля теж не поспішала.
Він раптом згадав слова дідуся: *”Ти одразу зрозумієш, що вона твоя.”*
Оля стала його долею. Їхні стосунки розвивалися легко й природно, а через пів року вони подали заяву до РАЦСу.
Олександр завжди пам’ятатиме того дивного дідуся, який підтримав його в найважчий момент. Хто він був – ангел чи добрий чарівник – невідомо. Але Олександр буде вдячний йому все життя…