Своє дитинство я згадую з болем і смутком. Батько залишив маму, коли мені було лише шість років. Я дуже сумувала за ним, а мама через це мене ненавиділа. Вона не могла пробачити, що я так схожа на нього. Згодом мама почала активно шукати нового чоловіка, і мої потреби залишилися поза увагою.
Коли мені виповнилося дев’ять, мама вийшла заміж. Її новий чоловік, Антон, вважав, що я заважаю їм будувати нову сім’ю. Коли мама завагітніла, мене відправили жити до бабусі. Там, чесно кажучи, мені було навіть краще. Після дев’ятого класу я вступила до технікуму, вирішивши стати архітектором. У місті я познайомилася з Богданом. Ми покохали одне одного, зустрічалися чотири роки, а згодом одружилися. Він був старшим за мене на п’ять років, мав стабільну роботу й квартиру. Я вірила, що наше майбутнє буде щасливим.
Однак після весілля Богдан змінився. Він виявився людиною з важким характером. Заборонив мені бачитися з подругами, постійно ревнував до колеги на роботі. Після народження сина наші стосунки стали ще гіршими. Ми постійно сварилися, і зрештою він підняв на мене руку. У ту мить я вирішила, що більше терпіти не буду. Зібравши сина, я пішла з дому.
Богдан погрожував:
– Ти ще пошкодуєш! На колінах приповзеш, проситимешся назад.
Я пішла, але не знала, куди йти. Тому вирушила до мами. Стоячи на її порозі з дитиною на руках, я плакала. Та мама лише винесла гроші й сказала:
– Це твоя провина. Ось 500 гривень, більше в мене немає. Місця для тебе тут немає, ти ж знаєш.
Розгублена й зневірена, я вирушила до маминої подруги, моєї хрещеної. Тітка Діана прийняла мене і порадила знайти батька. Вона розповіла, що він уже давно повернувся із заробітків, купив квартиру й живе в місті.
Я зателефонувала йому, ми зустрілися, і я розповіла про все, що сталося.
– Я завжди хотів спілкуватися з тобою, але твоя мама не дозволяла. Вона мстилася мені, – пояснив батько.
Він запропонував мені допомогу, і я погодилася. Батько дозволив жити в його квартирі. Уперше за багато років я почувалася захищеною. Він дуже любив онука. З часом я знову вийшла заміж, але залишилася близькою з батьком. Натомість із мамою я припинила будь-яке спілкування.
Пройшли роки. Нещодавно зателефонувала хрещена, яка колись допомогла мені. Вона розповіла, що мама сильно захворіла, а вітчим відправив її до будинку для літніх людей.
– Забери її, вона ж твоя мама! – благала хрещена.
Я плакала, але відмовилася. Я не можу пробачити мамі. Можливо, я провідаю її, але забирати назад – ні.
Як ви вважаєте, чи справді я маю забрати маму після всього, що сталося?