### **Непотрібна мати**
— Нікіто, сідай! Нам терміново потрібно поговорити! — дружина сіла за стіл, на її обличчі читалася рішучість.
Чоловік мовчки зайняв місце поруч. Оксана витерла вологі очі хустинкою:
— Я не знаю, що робити з мамою. Вона вже ледве ходить, цієї зими просто не виживе у своєму будиночку. Він і так ось-ось розвалиться.
— І що ти пропонуєш?
— Я сама не знаю…
— Оксано, як завжди, сподіваєшся на мене, але це твоя мама, і вирішувати тобі.
— Нікіто, ми не можемо взяти її до себе. У нас двокімнатна квартира, двоє хлопців, і вони вже не маленькі. Де ми її розмістимо? — у голосі дружини відчувалося, що вона вже ухвалила рішення і тепер просто намагається м’якше донести його до чоловіка. — У місті є хороший пансіон для літніх людей…
— Оксано, ти хочеш віддати свою маму в будинок для людей похилого віку?
— У нас немає іншого виходу. Кажуть, там непогані умови.
— Але він платний, — скептично зауважив чоловік. — Скільки коштує?
— Дві тисячі на день. Якщо платити одразу за місяць, то виходить сорок тисяч. Але за ці гроші вона матиме догляд, харчування, медичне обслуговування.
— Оксано, якось це неправильно… Мама завжди нам варення, соління приносила, внукам гостинці привозила. Все від душі. А ми її — в будинок для літніх людей.
— Думаєш, мені не боляче? Але іншого виходу немає.
— Ох… — важко зітхнув чоловік. — Може, ще щось можна придумати?
— Я думала продати її будинок. Вона ж його на мене переписала. Але хто його купить зараз, коли зима на носі?
— А мама сама знає про це?
— Ще ні. У суботу поїдемо, приберемо в неї в городі, і заодно поговоримо.
— В городі я все зроблю з хлопцями, — похитав головою чоловік. — А от про будинок для літніх людей говори без мене.
— Нікіто, хай хоча б до весни там побуде, а потім щось вирішимо.
— Ні, Оксано. Відчуваю, якщо вона туди потрапить, то вже назавжди. Несправедливо це якось…
—
Минув тиждень, як Лідія Михайлівна жила у пансіоні. Вона розуміла, що в доньки не було іншого вибору. Дійсно, ходити ставало важче, а восьмий десяток давав про себе знати.
Але ж вона мріяла про іншу старість… Хотіла провести останні роки життя серед рідних. Але кому тепер потрібна хвора мати?
До кімнати зайшла медсестра:
— Лідіє Михайлівно, до вас прийшли внуки.
Лице бабусі осяяла посмішка, коли хлопці зайшли. Молодший, Стас, уже був вищий за неї, а Матвій і зовсім виріс на цілу голову.
— Бабусю, привіт! Як ти тут?
— Нормально, годують добре. Медсестри уважні, — як завжди, заметушилася. — Сідайте, сідайте!
— Ми ненадовго. Ось тобі продукти й теплі речі принесли.
— Спасибі, дітки! — і одразу запитала: — Як у школі справи?
— Все нормально, — відповіли вони майже хором.
— Матвію, тобі ж останній рік! Вже вирішив, куди вступати?
— Так, у наш інститут.
— А батьки чому не приїхали? Вас відправили, а самі де?
— Тато поїхав у твій будинок.
— Ой, треба йому сказати, щоб моркву всю викопав, бо вже холоди! — заохала бабуся. — І капусту зрізати, бо качани вже великі.
— Я зараз подзвоню!
Стас витягнув телефон і набрав номер:
— Тату, бабуся каже, щоб ти моркву викопав і капусту зібрав.
— Добре, — пролунало у слухавці.
— Дай телефон! — бабуся взяла апарат і стала давати вказівки зятю.
— Нікіто, моркву викопаєш, хай трохи просохне, а потім у погріб опустиш. Капусту постав у пісок, качанами вниз, а дрібну моркву можете собі забрати.
— Все зрозумів, мамо, не хвилюйся!
— І ще… мою Мурку знайди й нагодуй! Бідна, сама залишилася…
— Знайду.
Бабуся повернула телефон внуку, а коли хлопці зібралися йти, вона дістала гаманець.
— Ось вам по тисячі. Купіть собі щось.
— Бабусю, а тобі?
— Мені тут гроші не потрібні, беріть!
Коли вони вийшли, Лідія підійшла до вікна і довго дивилася їм услід…
—
Нікіта повернувся додому, розвантажуючи пакети з морквою та капустою, коли сусід поцікавився:
— Із дачі?
— Від тещі, — зітхнув Нікіта.
— Ми з дружиною теж думаємо дачу купити, або невеликий будинок.
— Анатолію, а ти б не хотів поміняти свою чотирикімнатну квартиру на нашу двокімнатну? Ще й тещин будинок в додачу віддам.
Сусід задумався.
— Ідея цікава! Дай дружині скажу, зайдемо ввечері!
—
Оксана готувала вечерю, коли у двері подзвонили. Це були сусіди.
— Оксано, наші чоловіки вирішили поміняти квартири!
— Що? — вона здивовано поглянула на Нікіту.
— Якщо все складеться, ми переїдемо у їхню чотирикімнатну і заберемо маму до себе.
Жінка задумалась, і на її обличчі з’явилася загадкова посмішка.
— Давайте вип’ємо чаю, а потім підемо вашу квартиру подивимося!
— О, ні, — засміявся чоловік. — За таке діло треба щось міцніше!
—
Через кілька тижнів Нікіта приїхав до пансіону.
— Мам, збирайся! Їдемо додому!
— У гості?
— Ні, назавжди.
Коли вони зайшли у нову квартиру, назустріч кинулася Оксана:
— Мамо, тепер ти житимеш з нами!
А коли до ніг Лідії потерлася і замуркотіла кішка, сльози покотилися самі собою:
— Мурка!
Вона заплакала. Але цього разу — від щастя.